Читати книгу - "У череві дракона"

— Фізика як наука багато може…

— Ще б пак!

— Так, багато. І все ж таки існує межа, поза якою відомі нам фізичні закони перестають діяти. А простір, у якому можлива дія, іще лишається. І не маленький простір! Скажімо, в центрі нашої Галактики такий простір… Його діаметр більший, ніж діаметр Сонячної системи. В межах цього простору звичні закони природи втрачають свої права. Фізика здатна вийти лише на його зовнішню оболонку, але переступити її, щоб заглибитись у надра монади…

— Як ти сказав?

— То є монада. Вона своєю силою розриває матеріальну тканину вакууму…

— Стривай, стривай! Як можна розривати те, чого немає?

— Благаю тебе: спробуй уявити вакуум як невидиму плоть. Ну, скажімо, на зразок асфальту. Шампіньйон росте, його головка збільшується — тоді асфальт…

Мирослава засміялася.

То що ж ти — весь міжзоряний простір заасфальтував? Жах!..

— Повторюю: не можна, люба, абсолютизувати систему образів, закладених природою в рецептори наших відчуттів. Сам у собі вакуум — це плоть, тобто матерія. Розумієш?..

— Гаразд. Якось я про це читала. Це важко уявити, та якщо пишуть у журналах…

— Ну й слава Богу… Раз так, то я зможу пояснити суть своєї формули. То є Сила Моносу. Або ж Сила Монади… Ти, мабуть, розумієш: і щоб пробити асфальт, живий паросток мусить мати силу. Це неминуче. Оскільки сила опору всюди однакова, то й Сила Моносу також є сталою величиною.

— Монос — це що? Як ти його розумієш?..

Від слова «єдиний».

— То це ж Бог! — злякано вигукнула Мирослава.

— В перший мент це саме так і сприймається. Тому я тоді…

Мирослава рвучко підвелася.

— Одна розумна людина про тебе сказала: «Всі йдуть не в ногу — тільки він в ногу».

— Ця фельдфебельська премудрість для філософії не годиться.

Її постать на тлі нічного неба нагадувала силует, вирізаний із чорного паперу. Лише тепер Мирон помітив, що вогнище за мостом погасло.

— Хто ж та розумна людина? — запитав він, хоч добре розумів, кого вона мала на увазі.

— Не варто…

Там, де у хмарах кублився місяць, зяяв жовтуватий отвір — мовби увесь земний світ ховався в темній печері, а через той отвір можна видертися кудись в інший світ, сповнений манливої загадковості. Може, так воно й було насправді?

Мирон вирішив дещо уточнити.

— В атеїстичній пропаганді існує штамп, який формулюється так: «У Всесвіті ніде немає місця для Бога». Розумієш: ніде!.. А тут у нашій власній Галактиці з’являється простір, більший від Сонячної системи, про який нам відомо: звична фізика там кінчається…

Мирослава взяла його за рукав.

— Твої дослідження нікому не заважатимуть, якщо… якщо не позначаться на захисті докторської. Я гадаю, що костюм уже готовий. У літфондівській майстерні шиють дуже гарно. Ти помічав, у яких костюмах ходить Копиця? — Вона жартівливо скуйовдила йому волосся. — Де вже тобі!.. У ресторані також треба наперед домовитися. Що б ти робив, якби в тебе не було Мирослави?

Мирон зрозумів: він зовсім не здатний пояснити, що таке монада. Не здатний тому, що й сам не уявляє, в якому вигляді в ній існує життя. Поки що для нього найбільш переконливо виглядала формула Іоанна Богослова: «Світло, в якому немає жодної темряви». Раз там немає атомів — значить, немає речей. А немає речей — немає тіней. Рівно розлите Світло, насичене безмірними духовними силами…

Та це знов тільки віра, бо як можна довести, що галактична монада — не лише центр потужних енергій, а й центр потужного мислення. Мабуть, лише за аналогією: в центрі нашої планетної системи міститься джерело життя, котре ми називаємо Сонцем. І так само центр Галактики є джерелом життя — це неминуче.

— Пора спати, — сказала Мирослава. — Вже пізно.

Сонце не бере жодної участі у творенні життя на Землі — його монада захована так глибоко, що змушена жити лише сама в собі. Земне життя створене галактичною монадою. Поверхня Сонця — рефлектор, що кидає світло галактичної монади на Землю. Ні, не так, як поверхня Місяця, — все це відбувається інакше: коли відтинок дроту перетинає магнітне поле, в ньому з’являється струм. Чом же не повинна виникати енергія на поверхні Сонця, раз воно перетинає силові поля галактичної монади?..

— Спи, я ще трохи посиджу.

— Лягай, Мироне. Я ж бачу: ти стомлений. Треба відпочити перед дорогою. Щоб завтра нам бути в Києві.

Змовкли молоді голоси на околиці Краснограда. Погасли вікна, лише вуличні ліхтарі де-не-де проріджували темряву. Мирослава клацнула дверцятами автомашини й пригорнулася до Сергійка. Мирон заліз у свій намет, нап’ятий із брезенту, яким покривалася «Волга». Сон прийшов не одразу: відчуття було таке, ніби Київ чимось йому загрожував. Такого з Гривою раніше не траплялося — завжди повертався додому з певністю, що там був ґрунт, який ніколи не захитається під ногами. Зараз цієї певності не було — в серце закрадалась бентега.

Жовтий підвівся назустріч Миронові Сидоровичу, потиснув руку. Вікно за його спиною було прочинене. Незважаючи на те, що директор розстебнув білу теніску, краплини поту проступали на щоках, на підборідді, на шиї. Подав Гриві тоненьку брошурку.

— Ваш автореферат.

Мирон Сидорович безтямно дивився на руку Жовтого, що тримала над столом крихітну брошурку. Автореферат? Хіба вони умовлялися, що він буде розмножений друком?..

— Не розумію, — спантеличено процідив крізь зуби Мирон Сидорович.

— Що ви не розумієте? На середину вересня призначено захист.

Нарешті Грива збагнув,