Читати книгу - "Кримінальне право України. Загальна частина."

Давність виконання обвинувального вироку застосовується за наявності трьох умов: 1) закінчення передбачених ч. 1 ст. 80 КК строків давності; 2) неухилення засудженого від відбування покарання (відсутній перебіг давності); 3) невчинення засудженим до закінчення передбачених законом строків давності нового середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого злочину (відсутнє переривання давності).

Підставою виконання покарання вважається набрання обвинувальним вироком суду законної сили. Початком виконання покарання вважається день набрання обвинувальним вироком чинності, а кінцевим — день закінчення його виконання. Тривалість часу давності обвинувального вироку залежить, з одного боку, від виду призначеного судом покарання, а з другого — від ступеня тяжкості вчиненого злочину і тривалості строку засудження до такого виду покарання, як позбавлення волі.

Особа звільняється від відбування покарання (ч. 1 ст. 80 КК), якщо з дня набрання чинності обвинувальним вироком його не було виконано в такі строки:

1) два роки — у разі засудження до покарання менш суворого, ніж обмеження волі;

2) три роки — у разі засудження до покарання у вигляді обмеження волі або позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості;

3) п’ять років — у разі засудження до покарання у вигляді позбавлення волі за злочин середньої тяжкості, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше п’яти років за тяжкий злочин;

4) десять років — у разі засудження до покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад п’ять років за тяжкий злочин, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше десяти років за особливо тяжкий злочин;

5) п’ятнадцять років — у разі засудження до покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше десяти років за особливо тяжкий злочин.

Строки давності щодо додаткових покарань, говориться у ч. 2 ст. 80 КК, визначаються основним покаранням, призначеним за вироком суду.

За наявності певних обставин, що залежать від самого засудженого, перебіг давності виконання призначеного покарання зупиняється (ч. 3 ст. 80) або переривається (ч. 4 ст. 80 КК).

Перебіг давності виконання призначеного вироком суду покарання зупиняється, якщо засуджений ухиляється від відбування покарання. Ухилення від відбування покарання може бути вчинено різним способом (втеча з місця позбавлення волі, постійна зміна місця проживання, зміна зовнішності засудженого, проживання за чужими або підробленими документами тощо). У цьому випадку перебіг давності відновлюється з дня з’явлення засудженого для відбування покарання або з дня його затримання. При цьому строки, що минули з часу ухвалення засудженого від відбування покарання до моменту його затримання або з’явлення для відбування покарання, в строк давності не зараховується. Більше того, у цьому випадку строки давності, передбачені пп. 1–3 ч. 1 ст. 80 КК, подвоюються.

Перебіг строків давності виконання обвинувального вироку переривається, якщо до закінчення строків, зазначених у ч. 1 і 3 ст. 80 КК, засуджений вчинить новий середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. Обчислення давності в цьому випадку починається з дня вчинення нового злочину.

Разом з тим у даному випадку, як і у випадку звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності (ст. 49 КК), законом визначено особливий порядок застосування давності виконання обвинувального вироку до особи, засудженої до довічного позбавлення волі. Відповідно до ч. 5 ст. 80, питання про застосування давності до особи, засудженої до довічного позбавлення волі, вирішується судом.

Якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі заміняється позбавленням волі на певний строк. Нагадаємо, що, за нормами міжнародного права, незалежно від часу вчинення злочину строки давності не застосовуються до військових злочинців, які порушили закони та звичаї війни, злочинів проти миру та безпеки людства незалежно від того, були вони вчинені під час війни або в мирний час, а також за злочин геноцид.

Ці положення міжнародного права викладені в ч. 6 ст. 80 КК, за якою давність не застосовується у разі засудження за злочини проти миру та безпеки людства, а саме: планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни (ст. 437 КК), порушення законів та звичаїв війни (ст. 438 КК), застосування зброї масового знищення (ст. 439 КК), геноцид (ч. 1 ст. 442 КК).

Це один із найпоширеніших видів звільнення особи від подальшого відбування покарання. Воно може застосовуватися до більшості основних видів покарань (за винятком штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю). Ця правова інструкція дає надію засудженому на можливість дострокового звільнення від відбування призначеного судом покарання і стимулює його до зразкової поведінки і сумлінного ставлення до праці як обов’язкових умов для здійснення такої надії.

У ч. 1 ст. 81 КК зазначено: до осіб, які відбувають покарання у вигляді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. При цьому засуджений може бути умовно-достроково звільнений повністю або частково і від відбування додаткового покарання.

Підставами можливого застосування ст. 81 КК визнається: 1) засудження особи до одного з п’яти зазначених у цій статті видів покарань, а саме: а) виправних робіт, б) службового обмеження для військовослужбовців, в) обмеження волі, г) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, або д) позбавлення волі; 2) наявність з боку засудженого зразкової поведінки і сумлінного ставлення до праці, що має свідчити про його виправлення; 3) наявність визначеної в законі частини фактично відбутого покарання. При цьому, як правило, чим вищий ступінь небезпечності вчиненого злочину, за який засуджено особу, тим більшого строку фактичного відбування покарання вимагає закон.

Щодо змісту критеріїв, зазначених у ч. 2 ст. 81 КК, «сумлінна поведінка і ставлення до праці», то вони мають засвідчити, що засуджений довів своє виправлення. Визначення таких критеріїв залежить не лише