Читати книгу - "Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]"

— Чому б ні? У Львові я знав двох сестер-характерниць[155] — Ликеру і Циприяну. Вони жили біля каплиці святого Флоріана на Підзамчому й уміли мінятися тілами. Бальзамувальник Цихельс з Королівської площі може це підтвердити, він теж бачив їхні переселення…

— А я знаю, — раптом сказала Нікта, — у чиє тіло Сапфірі хотілося б переселитися найбільше.

— ?..

— У моє!

Четверті від ротонди двері ключареві відчинити не вдалося. Ключ не повертався, навіть коли Анемподест дозволив використати свій кинджал як важіль.

— Сто вісім років! — розвів руками Гімнософіст. — Цих дверей ніхто не відчиняв понад століття. А циліндрові замки треба змащувати хоча б щоіндиктно[156]… Але ж до всього не доходять руки.

— Занедбав ти, чоловіче, службу, — підсумував прочанин.

Він оглянув приміщення, в якому припинилася їхня втеча. Майже кубічна кімната, захаращена книжковими шафами, освітлювалась двома заґратованими віконцями, розташованими на висоті двох людських ростів. Анемподест розкрив найближчу шафу й витягнув фоліант у шкіряній палітурці.

— Ти не зможеш прочитати, матнійцю, — зауважив ключар, спостерігаючи за його діями. — Це колекція магічних книг Мерліна і його внука Меґіна Корвіта, що жили у лісі Вінґ. Вони написані мовою андраті, якою розмовляли на півночі Древньої Імперії дві тисячі років тому. Я колись хотів знайти у цих книгах рецепти мавзолейних бальзамів, але не зміг зрозуміти навіть назв розділів. Уже у часи Пізньої Імперії тих, хто міг читати книги Мерліна, можна було перелічити на пальцях. Усе втрачено…

— Може, допоможеш пересунути шафу? — поцікавився учень авви Макарія.

Шун’ята махнув рукою, сів, підібгав під себе ноги й заглибився у самоспоглядання.

Анемподест витягнув з шафи усі фоліанти і зрушив її з місця. З-під меблів раптом полізло юрмище чорних комах. Вже укотре за цей день чоло прочанина вкрилося потом. Він дивився на розповзлу дрібноту, наче загіпнотизований, і чекав, що вони ось-ось почнуть зліплюватися у чорну потвору.

— Це не астоми, чужинче, це прості таргани, — раптом почув він голос Гімнософіста. Ключар роздушив кількох комах і подивився на заґратоване віконце.

— Ну доберешся ти до нього, а як знімеш ґрати? — спитав він.

— А тим ґратам кілько століть?

Колишній Орфей кивнув на знак розуміння і почав допомагати Анемподестові. За півгодини вони спорудили піраміду з шаф та книжок, що сягала віконця. Прочанин видряпався на неї і заходився колупати обмурівку залізних прутів. Замазка відпадала трикутними шматками.

— Скоріше можеш? — раптом спитав Гімнософіст.

— Що сталося?

— Послухай.

Прочанин припинив колупання і прислухався. Десь здалеку чулися важкі удари.

— Це нападник?

— Мабуть. Здається, хтось, або щось, руйнує двері до таємного виходу з Музею. Двері там неабиякі, з чавунних штаб і дубових дощок. Якщо це лише Чорний Жмут, то протримаються вони довго… Але я не впевнений, що це саме він. З часів Німфейського Антикарнавалу з’явилося багато нових форм Зла з якостями і спроможностями, які б здивували отців-класифікаторів…

Анемподест схопив ґрати обома руками й потягнув на себе. Вони несподівано легко випали зі стіни, прочанин не втримався і скотився униз. Уже через кілька хвилин вони з ключарем стояли посеред тихого парку, освітленого сутінковими променями зеленого сонця. Сутінки розфарбували небо Опадла фіолетом і стронцієм, немов хтось роздушив яфини на жовтому шклі вітража. В різких кольорах опадлійського вечора Анемподест несподівано відчув неясний заклик якоїсь свіжої сили, немов крізь сіро-зелені бутафорні лаштунки пробилося дихання чогось справжнього. Він озирнувся, шукаючи нових підтверджень цієї свіжості, не знайшов, але запам’ятав відчуття.

Темно-сіре громаддя Музею підносилося у ста кроках південніше і затуляло півнеба. Тінь від нього була чорнильно-чорною, густішою за тіні земного Півдня. Прочанин відразу зауважив циклопічний корпус ротонди, складений з величезних брил, та її скляний купол, що здавався золотим від спалахів присмеркової заграви. Парк прикрашали фігури лицарів та німф із мушлями.

— Ваші скульптури вельми одноманітні. Це такий тутешній канон? — запитав учень авви Макарія.

Гімнософіст не відповів і швидким кроком попрямував у бік приземкуватої будівлі, обсадженої пірамідальними деревами. Налякавши двійко закоханих арлекінів, вони промкнулися крізь насадження і зайшли до неї. Усередині будівля виявилася палацом з мармуровими сходами, оксамитовими шпалерами і багатоярусними люстрами, з яких звішувалися серпантинові смужки. Живописні полотна рясніли чорними плямами чудисьок і бронзовими, рожевими, білими — красунь і героїв. На одній з картин Анемподест побачив знайомий сюжет: мисливець зрізає кармінового гребінця з голови дікраноптера. Художник зобразив Хізерта власником напнутої мускулатури. Якась красива хвиля пінисто вирувала за спиною героя і мала правити, певно, за Потік Хореф. Над нею перебирали крилами істоти, подібні до розжирілих ворон. «Птахи надвечір’я!» — здогадався прочанин.

Тим часом Шун’ята прочинив двері другого поверху, і вони зайшли до круглого кабінету, захаращеного згорненими килимами й астрономічним причандаллям. Анемподест задивився на велетенську астролябію[157] і не відразу помітив карлика, що скоцюрбився у надрах витребенькуватого крісла.

— Ти привів нового Витискувача? — пропищав карлик. Від звукового зусилля під його вилицями набрякла шкіра — він став подібний на сумну черепаху.

— Так, Мацарате, доручаю Витискувача тобі.

— Чим мені це загрожує?

Анемподест знову почув скопцевий сміх Гімнософіста.

— По-перше, ревністю панни Дефлорації, по-друге, хижістю невідомого монстра, котрий іде слідом Витискувача, — порахував, відсміявшись, Шун’ята і додав: — А втім, я не відаю усіх небезпек, які