Читати книгу - "Останнє літо"

Де Таня, він уже довідався, а коли пощастить її побачити, до сьогоднішньої ночі так і не знав.

Спершу вона через свого начальника додзвонилась до чергового в оперативному відділі, переказала, що приїхала. Потім Синцов через дві доби — раніше не пощастило, — повернувшись уночі з передової, видзвонив її там, у санітарному відділі, чекав, приклавши трубку до вуха, поки сходять, розбудять, приведуть до телефону, і боявся, щоб хтось не перервав, не зайняв лінії. Потім трапилась нагода, і вона передала записку. Писала, що туди, де тепер перебуває він, її, мабуть, не пустять, і як важко вирватись йому до неї, теж розуміє…

Коли жінка розуміє, що ти й через мінне поле перебіг би — тільки б її побачити, але все одно не можеш, бо служба не дає, — таке розуміння на війні вже саме собою половина щастя. А коли ти все-таки вириваєшся до неї, до цієї жінки, і лічиш хвилини, що лишились до зустрічі, то якого тобі ще треба щастя?

Скільки б не думав досі Синцов про горе, яке спіткало Таню, побоюючись тих зовнішніх і внутрішніх змін, які могли в ній статися, все це зараз вилетіло в нього з голови, і він їхав до неї зовсім щасливий.

Він сподівався, що проскочить ці п’ятнадцять кілометрів за тридцять хвилин, щонайбільше за сорок. Але на дорогу він згаяв годину. В одному місці чекали, поки танки пройдуть, в іншому довелось об’їжджати, бо на тій ділянці, ще з минулої ночі, встановили односторонній рух у напрямі до фронту. Він знав про це, але, заклопотаний своїми думками, забув попередити водія.

Доїхавши до Аверовки, колишнього штабного села, і зупинивши віліс біля шлагбаума, — штаб тилу також установив тут свій шлагбаум, — Синцов пішов до третього від краю будинку. Тут, у самій хаті чи в прибудові, як написала вона в записці, жила тепер Таня.

Подумав: куди ж податись? Але пощастило! В темряві його з ганку покликав жіночий голос:

— Чи не Синцов?

— Я, — озвався Синцов, вдивляючись у темінь.

На сходинках ганку сиділа Зінаїда Сергіївна, чи просто Зінаїда, з якою Таня завжди старалась жити разом у будь-якому закутку, але вдвох, шануючи її чоловічу товариську вдачу й готовність, коли треба, виручити, піти кудись переночувати.

— Зразу побачила тебе, — сказала Зінаїда. — Довгий, тебе ні з ким не сплутаєш. Сідай, покуримо…

Синцов сів коло неї і в темряві потиснув її шорстку й широку чоловічу руку.

— Де Таня? — спитав він, уже розуміючи, що Тані тут нема; інакше Зінаїда не сказала б йому: «Сідай, покуримо». І тривожно подумав: «А раптом, як на зло, саме сьогодні заночувала в госпіталі…»

— Тут вона, — сказала Зінаїда. — Чергує по відділу.

О двадцять четвертій зміниться — прийде.

— Уже двадцять четверта.

— Почекаєш. Ти довше до неї не з’являвся.

Зінаїда давно звикла і до Тані, й до Синцова, і до того, що повинна допомагати їм своєю відсутністю.

Синцова вона звала на «ти» і розмовляла з ним поблажливо, як старша, хоч була молодша за нього.

— Кинув курити чи тютюну нема?

— Є. — Синцов витяг з планшета цигарку й прикурив.

Зінаїда перед тим, як дати йому прикурити, затяглась цигаркою, і при світлі цієї затяжки він побачив її обличчя з великими гарними губами й трохи приплющеним носом. Зінаїда була росіянка, але Таня за цей приплющений ніс називала її калмичкою.

— Чому не приїздив? — спитала Зінаїда. — Ми, жінки, цього не любимо. Тим більше після пологів… Як тільки дізнався, що повернулась, повинен був рачки прилізти!

— Коли б міг, приліз би.

Синцов не розсердився на Зінаїду за її слова: знав, хоч би як вона сварилась, однак завжди все ладна зробити для нього, коли він з Танею. А була б Таня не з ним, а з кимось іншим, зробила б усе для іншого…

— Я їй так і пояснила, — сказала Зінаїда, — добре, коли не брешеш.

— Як Таня?

— Прийде — побачиш. Стільки терпів, ще потерпи.

Движок у нас після двадцять третьої лише штабові дав енергію. А свічку маємо. При свічці й побачиш яка.

— Піду водія відпущу, — встаючи, сказав Синцов.

— Переночувати можеш?

— Можу. Сьогодні дозволили.

— До котрої?

— О дев’ятій мушу повернутися.

— Ти диви! — Зінаїда зітхнула. — А в Тетяни підйом о шостій: о сьомій по нас машина вже прибуде, поїдемо в евакогоспіталь.

— Гаразд, знатиму.

Сказавши водієві, щоб їхав ночувати до себе в автороту і прибув сюди завтра о сьомій, Синцов повернувся, але Зінаїди на ганку вже не застав. «Мабуть, пішла в хату, метикує, як лишити нас удвох» — з вдячністю подумав він про Зінаїду, котра сама була жінка заміжня, але, як Таня казала, гнівалась за невірність на свого чоловіка? начальника госпіталю десь на іншому фронті, і хоч досі кохала його, але часом на зло йому крутила нещасливі романи. Свідком тих романів Синцов не був, а що всі вони нещасливі, чув від Тані — їй краще знати.

Він сидів на лавці й прислухався. В хаті панувала тиша. І на дорозі, там, звідки мала прийти Таня, теж нічого не було чути, лише десь далеко стукотів движок.

Йому захотілося поспішити їй назустріч, але він стримався. Після чергування могли вийти всі гуртом, а йому хотілося побачити Таню одну. Він був радий, що Зінаїда не сидить тут і не курить коло нього на ганку, а десь у хаті.

Як підійшла Таня, він не побачив, а почув. І навіть сам не зрозумів, що почув: чи незвичайну легкість її кроків по прибитій дощем пилюці, чи її швидке дихання