Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

— Видом видати доброго земляка мого, Дон Кіхота з Ламанчі! Чолом даю зерцалові рицарства, взоровзорові благородства, обороні й покрову всіх знедолених і скривджених, цвітові мандрованих витязів!

Кажучи сеє, він тулив собі до грудей ліве коліно Дон Кіхота; рицар же наш, здивований його словами і вчинками, став і собі пильно до нього придивлятися, а впізнавши, ніби аж перелякався і чимдуж силкувався злізти з коня, та священик не пускав його. Тоді Дон Кіхот промовив:

— Дозвольте, пане ліценціате: не випадає мені верхи їхати, коли така шановна особа, як ваша велебність, має йти пішки.

— Не можу на те жодною мірою пристати,— заперечив йому священик.— Вашій достойності саме й подобає на коні сидіти, бо, сидячи на коні, ви звершаєте діяння і подвиги, небачені досі в нашому [184] віці; мені ж, смиренному священнослужителеві,' досить буде й на забедри сісти до одного з сих добродіїв, що з вашою милостю на мулах мандрують (певна річ, коли вони на те погодяться),— і я уявлю собі, що підо мною крилатий Пегас чи зебруватий бахмат, на якому гуляв колись знаменитий мавр Мусарак, що лежить тепер, заворожений, в надрах Соломонової гори непоодаль від преславного города Комплута.

— Се мені якось не спало на думку, пане ліценціате,— сказав Дон Кіхот,— але я гадаю, що ясновельможна принцеса з ласки своєї велить слузі відступити вашеці сідло, а слуга й на забедрах може сісти, якщо тільки мул видержить.

— Гадаю, що видержить,— озвалась принцеса,— та, мабуть, я й не повинна сього моєму джурі наказувати, бо він у мене такий штивний і поштивий, що не попустить, аби духовна особа йшла пішки, коли є спромога верхи їхати.

— Безперечно,— погодився цилюрник.

Він зіскочив швиденько з мула й запропонував священикові сісти в сідло, що той і зробив, не чекаючи дальшої припрохи. Та мул той, на жаль, був найманий, а це все одно, що сказати — лихий на вдачу: коли цилюрник хотів сісти йому на крижі, він так вихонув задом, так бриконув ногами, що якби попав у груди чи в голову, майстер Ніколас прокляв би навіки оту виправу по Дон Кіхота. З переляку беркицьнувся цилюрник додолу, не дбаючи вже про бороду, а вона взяла й одлетіла; побачив він таке діло (що робити?) — затулив лице руками та й ну бідкатися, що зуби йому вибило. А Дон Кіхот, побачивши ті пелехи без шкіри й без крові на добрій відстані від лежачого слуги, вигукнув здивовано:

— Що за чудасія, Боже милий! Чи ти ба, як йому мул бороду зняв — мов одрізав, так гладко та рівно!

Побачивши священик, що хитрощі його можуть наяв вийти, підняв хутенько ту бороду й підбіг із нею до майстра Ніколаса, котрий іще лежав та знай бідкався, схопив його за голову, притулив собі до грудей ізнов бороду та й почав над ним слова якісь мимрити — нібито замову, щоб борода приросла, от побачать, мовляв, як добре все буде. Причепивши ж, одійшов од нього, а той ніби слуга і справді став такий здоровий і бородатий, як перше був. Здивувався тому Дон Кіхот непомалу і попросив священика, щоб той навчив його колись тії замови, бо вона, мабуть, не лише на відірвані бороди помічна, а й на щось інше: адже на місці вискубаних пелехів мали бути якісь подряпини чи садна, а вже ж то воно загоїлось, як борода приросла.

— Авжеж,— сказав священик і пообіцяв навчити його при нагоді тої замови.

Вони домовились, що зараз сяде на мула сам священик, а ті троє будуть мінятися з ним по черзі, поки доїдуть до корчми — до неї залишилось іще миль зо дві. От одна трійка — Дон Кіхот, принцеса й парох — сіла на ступаків своїх, а друга — Карденіо, цилюрник та Санчо Панса — пішки йти налагодилась; тоді Дон Кіхот обізвався до дівиці:

— Хай ваша велич, пані моя, обійме провід і веде нас, куди сама знає.

Та перше ніж вона заговорила, упав у річ священик:

— До якого царства гадає правитись ваша ясновельможність? Чи часом не до Обізіянського? Мабуть, що так, а як ні, то я нічого в тих царствах не тямлю.

Доротея, що вже раніше була з ним.ізмовилась, догадалась, що треба їй притакнути, і одрікла не вагаючись:

— Атож, пане, саме до цього царства і лежить мій шлях.

— А коли так,— похопився словом священик,— то ми проїдемо через наше село, а там ваша милость ізверне вже на Картагену, де з Божою помочею сяде на корабель і, як вітер буде погідний, а море спокійне й безбурне, то не мине й дев'яти років, як ви допливете до великого Сцитського (або, як дехто каже, Скіфського) озера,— од нього ж до вашого царства буде не більше, як сто днів дороги.

— Помиляєтесь, пане добродію,— заперечила принцеса,— ще нема двох років, як я звідти виїхала, і, хоч погода весь час була мені супротивна, я, як бачите, таки прибула сюди й знайшла того, кого так палко прагнула бачити — пана Дон Кіхота з Ламанчі, що його ім'я дійшло до слухів моїх, заледве я ступила на гишпанську землю; се ж то й порушило мене розшукати його, аби звіритись на його ласку і доручити мою справедливу справу мужності його звитяжної правиці.

— Годі про се,— промовив тут Дон Кіхот,— не треба мені хваління, бо на лестощі я не жадний; як же се й не лестощі, то все одно такі речі