Читати книгу - "На уходах"

— То ляхи навмисне таке побудували?

— Авжеж, навмисне. Кодак для козацтва, то так начеб болячка у людини на карку, нікуди головою ворухнути.

— Чому ж запорожці його не розкинуть, сього Кодака?

Я не дав би йому стояти!

— От який цікавий! Підожди і на се прийде пора, він недавно щойно поставлений. Щось воно і на нього видумається.

— Так вони з того Кодака людей переловлюють?

— Авжеж, переловлюють, коли який недотепний туди набіжить. Розумний то його певно вимине, далеко обійде.

У Кодаку стоїть ляцьке військо. Воно сторожить на усі боки і зараз, що-небудь помітивши, погоню висилає. А вже кого зловлять, не бачити йому більше сонця Божого.

Закують у кайдани, до льоху запроторять. Краще смерть, ніж такого дожити.

— А опісля панові видадуть?

— Та не кождого. Більше таких, що у кайданах і зогниє.

— Страшно воно так під землею сидіти. Коли б я так козаком був, я намовив би товаришів, ми би пішли, узяли Кодака, військо побили, а фортецю геть рознесли.

— Завзятий з тебе козак буде, — усміхнувся Касян, — та ти мені розкажи, як би ти його брав з товаришами?

Приступом? А там гармати, дотепні пушкарі, військо.

— Я би не брав приступом, а хитрістю. Ми де-небудь роздобули б такого вбрання, як вони одягаються, передяглись, підійшли до замку, а частину товариства де-небудь скрили в очеретах. А коли б ми в середину дістались, відчинили ворота і своїх впустили. Тоді був би край усьому.

— Ех ти, характернику малий! — крикнув Касян, пересадив хлопця на свого коня і став його з усеї сили цілувати. — З тебе козак вийде на славу, далебі! Рости в страсі Божім, будь добрим козаком, і кошовим будеш.

— Скажи мені, дядечку, звідкіля кошовий на Запоріжжі береться? Я чував, що то дуже великий пан.

— Він не пан, а козак, як кожний. Та він має велику силу на Запоріжжі. Усі мусять його слухати, а то може він покарати на смерть неслухняних. Кошового вибирають щороку на повній раді усього запорізького низового товариства. Коли надійде день вибору, зараз по Різдві, то козаки вже знають і заздалегідь змовляються, хто б був найкращим кошовим. На раду скликують так, що довбиш б’є в такі казани, від них голос далеко розходиться. Кожний козак мусить йти на раду, а хто не хоче, такого осавула добре палицею підгонить. А коли усі зійдуться, тоді виходить на майдан старшина січова: кошовий з булавою, генеральний суддя з січовою печаткою, писар генеральний з срібним каламарем, курінні отамани зі своєю старшиною і стають серед майдану. Старшина кланяється усім, а тоді складає свої клейноди: кошовий булаву, суддя печатку, писар каламар і просять товариства, щоб нових обрали. Та коли вони були добрі, то вибирають тих самих; коли ж вони були лихі, то мало того, що інших виберуть, ще їх самих під суд дадуть і деколи на смерть покарають. А як уже треба нових вибирати, тоді один подає того, а другий іншого. За ким буде більше, того й виберуть. А той, кого виберуть, зразу відказується тої честі, аж до трьох разів. Тоді вже козаки зачинають лаяти: ти, сякий-такий сину, приймай булаву, а то поб’ємо та киями проженемо! А коли він прийметься, тоді найстарші козаки мажуть йому грязюкою голову.

— Грязюкою голову? А се нащо?

— Такий звичай. Вони промовляють до нього так: тобі тямити, що ти з козаків вийшов, не гордувати тою честю.

Коли ти товариству недобрий будеш, то тебе скинуть і знов станеш простим козаком. Тепер знаєш, нащо так робиться?

— Знаю. Скажи мені ще, дядьку, звідкіля запоріжці набираються?

— З цілого світу. Кому остогидло життя в городі, кому надоїла панська неволя, хто чим-небудь прогрішився, кому хочеться зажити свобідним життям, той приходить на Січ і його приймають.

— А татарина теж приймають?

— Приймають і татарина, і турка, і пана, і наймита. Там у нас всі рівні, а шляхецтво і панство не значить за віхоть соломи. Аби лише хрещений. Мусить приймити християнську віру, бо без сього не можна. Такого новака прозвуть зараз, запишуть у список і зараз він і запорожець. Скажуть йому, як і де жити, і що робити.

— І можна йому коли-небудь покинути Січ?

— Без дозволу старшини не можна. Коли б не послухав, то вже йому не вертати, а то покарають.

— А за що карають?

— Найтяжша кара, коли вб’є товариша. Тоді вбивцю закопують живого у яму. За крадіж карають смертю. Тому у нас можеш оставити капшук з грішми серед майдану, а завтра його і знайдеш, ніхто не рушить.

— Не знати, як мене прозвуть?

— Ха, ха, ха! — засміявся Касян. — Ти, жовтодзьобе, сердешний та коханий. Пожди, як козаком будеш, тоді і прозвуть.

— То може мене і не приймуть на Січ? — засумував Івась.

— Приймуть, там таких горобців більш сотні. Ти підеш між школярів учитися. Підеш під руку бакалаврів та шкільного отамана. Тебе вчитимуть грамоти. Коли будеш себе пильнувати, слухати, буде тобі добре; коли ж ні, то березової кашки підсиплють. Не пробуй того, бо у січових бакалаврів здорова рука. А коли підростеш, навчишся воєнного діла, тебе припишуть у котрийсь курінь і ти станеш товаришем. Ось як, синку, буде.

— А коли б я хотів вернути додому?

— Про се потолкуємо згодом.

— Що воно, дядечку, так страшно шумить?

— Перехрестись, моя дитино, — сказав поважно Касян, знімаючи шапку, — се Дніпро-Словутиця говорить, наша свята ріка, Дніпро-батько. Се якраз пороги б’ють.

Шум води щораз більшав. Деколи вода вдаряла з великою силою об скелясті береги і від того ревіло.

Подорожні