Читати книгу - "Робінзон Крузо, Даніель Дефо"

Сам я ніколи не зазнавав такого страху: бачачи перед собою три сотні дияволів, що мчали на нас з ревінням та роззявленими пащами, готові пожерти нас, я вже вважав себе за пропащого, бо тікати не було куди. А втім, з мене досить було й того, чого я натерпівся; гадаю, мені більше ніколи не закортить перебиратись іще раз через гори,- краще б уже проїхати тисячу миль морем, хоч би мене щотижня шарпали бурі.

Про свою подорож через Францію я не можу розповісти нічого надзвичайного,- нічого, крім того, про що вже розповідали інші мандрівники, і причому куди цікавіше, ніж я. З Тулузи я приїхав у Париж; потім, не зупиняючись там надовго, далі, в Кале і щасливо висів у Дуврі 14 січня, відбувши свою подорож протягом найсуворішої та найхолоднішої пори року.

Тепер я досяг мети і незабаром уступив у володіння всім своїм недавно придбаним багатством, бо всі чеки, які я привіз з собою, мені оплатили негайно.

Моєю головною керівницею та порадницею була тут добра бабуся, вдова капітана. Вона була дуже вдячна мені за надіслані гроші і не жаліла для мене ні праці, ні клопоту, а я в усьому покладався на неї й ні разу не мав приводу каятись у цьому; з початку й до кінця добра й розважлива жінка захоплювала мене своєю бездоганною чесністю.

Мені вже спадало на думку, чи не доручити їй свої товари і гроші, а самому поїхати назад у Лісабон, а потім у Бразилію, але мене стримали релігійні міркування. Щодо католицизму в мене були сумніви ще під час моїх мандрів, особливо за часів моєї самотності; я знав, що мені нічого й думати їхати в Бразилію і тим більше оселятись там, якщо я не вирішу перейти в католицтво чи, навпаки, стати жертвою своїх переконань, постраждати за віру й померти від тортур інквізиції. Через те я вирішив залишитися вдома і, якщо буде змога, продати свою плантацію.

Я написав про це рішення в Лісабон своєму давньому другові, і той відповів, що продати її - справа неважка.

Але, якщо я дам йому дозвіл діяти від мого імені, він вважає вигідним запропонувати мою частину маєтку двом купцям, які управляли нею замість колишніх опікунів, добре знали їй ціну, бо жили в Бразилії й були, як я знав, дуже багаті. Капітан не сумнівався, що вони охоче куплять мою плантацію і дадуть за неї на чотири-п’ять тисяч більше, ніж будь-який інший покупець.

Я дав йому такі повноваження, і через вісім місяців корабель, який вернувся з Португалії, привіз мені листа, де мій давній друг повідомляв, що купці погодились на пропозицію й доручили своєму агентові в Лісабоні виплатити мені тридцять три тисячі восьмериків.

Я підписав складену за всією формою запродажну, надіслану мені з Лісабона, і повернув її поштою назад старому, а той прислав мені чеків на тридцять дві тисячі вісімсот восьмериків. Крім цієї одноразово виплаченої суми, покупці зобов’язалися виплачувати капітанові по сто мойдорів щорічно, а після його смерті - по п’ятдесят мойдорів його синові, з прибутків плантації.

Так завершився перший період мого життя, повного випадковостей та пригод, схожого на мозаїку, яку підібрало саме провидіння, і такого різноманітного, як рідко буває в цьому світі,- життя, що починалось нерозсудливо, а закінчувалось багато розумніше, ніж цього дозволяла сподіватись будь-яка з його частин.

Читач подумає, що, досягши такого добробуту, я вже не став ризикувати; так воно й справді було б, якби обставини допомогли мені, але я звик до мандрівного життя, в мене не було ні сім’ї, ні численних родичів і навіть, незважаючи на моє багатство, широкого кола друзів. А тому, хоч я й продав свій маєток у Бразилії, я ніяк не міг викинути з голови цієї країни; мене дуже тягло знову в мандри по світах і особливо хотілось мені побувати на своєму острові та подивитись, чи живуть іще там бідолашні іспанці і як поводяться з ними негідники-матроси, яких я залишив на острові.

Мій щирий друг, капітанова удова, дуже відмовляла мене від цього і зуміла так вплинути на мене, що я майже сім років нікуди не виїздив з Англії. За цей час я взяв під свою опіку двох племінників, синів одного з моїх братів; у старшого були свої невеликі достатки; я виховав його як дворянина і в своєму заповіті відписав йому певну суму, що мала правити за додаток до його власного капіталу. Другого я готував у моряки: через п’ять років, переконавшись, що з нього вийшов розумний, сміливий і заповзятий юнак, я спорядив для нього гарне судно й послав його в море; цей самий юнак згодом підмовив мене, вже діда, на дальші пригоди.

Тим часом я й сам якось обжився в Англії, бо насамперед одружився, не без користі для себе і в усіх відношеннях щасливо; і від цього шлюбу мав троє дітей - двох синів та дочку. Але коли моя дружина вмерла, а мій племінник з добрим прибутком вернувся з подорожі в Іспанію, мій нахил до мандрів у чужих краях та його наполегливі домагання все вирішили; він умовив мене, узявши з собою різного товару, рушити на його судні купцем в Ост-Індію. Це сталося 1694 року.

Під час цього плавання я відвідав свою нову колонію на острові, бачився там з моїми наступниками - іспанцями й довідався про всю історію їхнього життя та життя тих негідників, яких я залишив на острові. Мені розповіли, як спочатку вони кривдили бідолашних іспанців, як вони ворогували, а потім мирились, об’єднувалися з ними і знову розходились, як нарешті іспанці були змушені вжити проти них насильства, як підкорили їх собі і справедливо поводилися з цими негідниками. Ця історія,- якщо вникнути