Читати книгу - "Повія, Мирний"

її. Во­на не знає, що їй ро­би­ти, як обiй­ти ту ли­ху го­ди­ну, що на­су­вається на неї. Пос­лу­ха­ти­ся Мар'ї - по­ки­ну­ти?.. Сер­це не хо­тi­ло. Во­но шеп­та­ло, що во­на тут рiд­не по­ки­не, до­ро­ге та лю­бе поз­бу­де. Та й де во­на знай­де Зра­зу со­бi мiс­це? Доб­ре Мар'ї: у неї усю­ди ба­га­то знай­омих, во­на го­род, як свої п'ять пальцiв, знає, сюди-ту­ди по­вер­ну­ла­ся - i зра­зу знай­де. А в Хрис­тi хто знай­омi? Де зас­туп­ни­ки? Од­на, од­на як па­лець! А й тут зос­та­ти­ся - i ро­боти при­бу­де, i… - Во­на не до­ду­ма­ла, не до­ка­за­ла - сльо­зи, як го­рох, об­ли­ли її.

На дру­гий день ще з важ­чою ту­гою на сер­цi ус­та­ла во­на. Оце ж сьогод­нi, сьогод­нi роз­щи­та­ють Мар'ю; сьогод­нi i їй тре­ба на щось рi­ши­тись, бу­ла її пер­ша дум­ка. По­ки па­ни по­вс­та­ва­ли, во­на як за­суд­же­на на смерть хо­ди­ла. Ось во­ни вста­ли; по­си­ла­ють Мар'ю на ба­зар. Та пiш­ла i вер­ну­ла­ся. Про вчо­рашнє нiх­то нi сло­ва; так лю­бо та ти­хо. Хрис­тi по­легшало… А мо­же, то тiльки так по­го­мо­нi­ли, мо­же, во­но за­бу­деться - ми­неться?

Минув день, ми­нув дру­гий; тiльки й всього, що Мар'я ку­дись збi­га­ла на ча­сок та швид­ко й вер­ну­ла­ся. На четверт­ий нiх­то нi­чо­го не ка­же; на п'ятий уже Хрис­тя по­ча­ла забува­ти­.

Настала су­бо­та. Ус­тав­ши ра­но i на­мо­рив­шись за цi­лий день, Хрис­тя, як тiльки зве­чо­рi­ло, мер­щiй поб­ра­лась на пiч i зас­ну­ла. Мар'я, зас­вi­тив­ши свiт­ло, сi­ла край сто­ла лу­щи­ти на­сiн­ня. У вiк­на сти­ха ба­ра­ба­нив дощ, з панської ха­ти до­носився ре­гiт: там па­ни з па­ни­чем, п'ючи чай, роз­мов­ля­ли. Вид­но, щось ве­се­ле во­ни зга­ду­ва­ли, що на всi ха­ти регота­лися. Мар'я не дос­лу­ха­ла­ся до то­го, раз по раз на­сiнину за на­сi­ни­ною во­на од­но ки­да­ла у рот i, як ми­ша, тро­щи­ла своїми дрiб­ни­ми зу­ба­ми. Уже чи­ма­ла ку­па луш­пайок ле­жа­л­а пе­ред нею на сто­лi, а во­на од­но знає - над­бавляє ще; мов во­на з ким об зак­лад по­би­ла­ся i тiльки й ду­ма­ла, щоб швид­ше те на­сiн­ня по­лу­щи­ти. А про­те дум­ки її да­ле­ко бу­ли вiд то­го, хоч во­на й вго­ро­ди­ла свої очi у ку­пу луш­па­нин… Та то тiльки так, тре­ба ж ку­дись ди­ви­ти­ся, тре­ба ж щось ро­би­ти. Во­на вис­па­лась за­ра­нi, на­ле­жу­ва­тись - об­рид­ло, iти - нi­ку­ди. I ото, схи­лив­ши го­ло­ву i лус­ка­ючи на­сiн­ня, во­на роз­пус­ти­ла свої дум­ки. Сум­нi во­ни у неї та не­од­рад­нi; од­нi ут­ра­ти та ут­ра­ти ви­во­ди­ла пе­ред нею її спо­мин­ка, а щас­тя та втi­хи - анi кри­шеч­ки. Пе­ре­лi­чи­ла во­на, ко­ли з ким во­ди­ла­ся, ко­го лю­би­ла, хто ко­ли об­ду­рив її… Цi­ла че­рiд­ка ду­рис­вi­тiв та прой­дис­вi­тiв! Че­рез увесь вiк її мо­ло­дий про­хо­ди­ла брех­ня, ве­ду­чи за со­бою сльози та го­ре… Що ж, во­ни нав­чи­ли чо­му її? Ос­те­рег­ли вiд чо­го? "Кий бiс!" - Ду­має во­на. Ось i те­пер учу­ває у своєму сер­цi якусь ти­ху ту­гу. Во­на знає, ку­ди се во­но йдеться, до чо­го до­ве­де… Од­но­му йо­му сум­но та глу­хо… "Хоч би прий­шов хто!" - зiтх­нув­ши, про­мо­ви­ла во­на.

Щось у сi­нях за­ша­ру­дi­ло… Чут­но - йде, за клям­ку береть­ся. "Ану, як уга­да­ла?" - по­ду­ма­ла Мар'я.

Дверi роз­чи­ни­лись, i в ха­ту всту­пив ви­со­кий, пле­чис­тий чо­ло­вiк. На йо­му си­ня чу­мар­ка, пiд­пе­ре­за­на ка­ла­май­ко­вим по­ясом, си­вих сму­хiв шап­ка, прик­ри­та звер­ху хус­ти­ною; об­лич­чя круг­ле, чер­во­не, очi бист­рi.

- Здоровi! - при­вi­тав­ся чо­ло­вiк, ски­да­ючи шап­ку.

- Свирид! - скрик­ну­ла Мар'я, ди­ву­ючись неж­да­но­му го­стевi.

- А маєш - прав­да! - гук­нув Сви­рид на всю ха­ту, туп­нув­ши но­гою.

- Цить! не гу­кай так, - зу­пи­ни­ла Мар'я. - Чо­го це ти?

- Чи тут дiв­ка Хрис­тя? - по­ни­жа­ючи го­лос, спи­тав­ся Сви­рид.

- Яка Хрис­тя?

- Христя… з Мар'янiв­ки!

- Тут. На­що то­бi?

- Необходимо ме­нi ви­дi­ти її. Де во­на?

- Он на пе­чi спить.

- Уже й спить? Ра­но, - сi­да­ючи на пiл, ка­же Сви­рид.

- Як ра­но? Доб­рi лю­ди уже дав­но об­ляг­ли спа­ти… На­що то­бi Хрис­тя?

- Нужно-треба. Я не­дав­но по­чув, що во­на зде­сi­ча, а ми з од­но­го се­ла. Прий­шов про­вi­да­ти зем­ляч­ку.

- Знайшов час про­вi­да­ти.

- А ко­ли ж?

- Опiвночi, - жар­тує Мар'я. Сви­рид поск­ро­ма­див у поти­лицi.

- Та я не вiд тих гро­шей, аби Хрис­тя прий­ня­ла.

- Приходь - прий­ме, - ре­го­че Мар'я.

- А ти сво­го хвiтх­ве­бе­ля вже за­бу­ла? - спи­тав Сви­рид, блис­нув­ши на неї лу­ка­во очи­ма.

Мар'ю на­че хто ущип­нув за сер­це! Во­на пох­ню­пи­лась, мо­в­ча­ла.

- Мовчиш? - пи­та Сви­рид.

- Мовчу! - зло вiд­мо­ви­ла Мар'я. - Як­би вам усiм ще так за­цi­пи­ло! - не ви­дер­жа­ла да­лi.

- Чого ж ти сер­диш­ся? Не всi од­на­ко­вi.

Мар'я тiльки свiр­ко­ну­ла очи­ма i за­мiсть зер­ня­ти роз­ку­си­л­а луш­па­ни­ну. I зоз­ла її вип­лю­ва­ла.

- Хiба я то­бi не ка­зав ра­нi­ше: ой, сте­ре­жи­ся, Мар'є! той прах­вост по­са­де те­бе на льоду.

- Тобто ти кра­щий? - див­ля­чись приз­ро на йо­го, спи­та­ла Мар'я.

- Та вже ж не та­кий, як твiй Де­нис.

- Годi! Го­дi, по­ки я те­бе ве ви­ла­яла або очей не заплюва­ла­. Зга­дай лиш Прiську, Гап­ку, Гор­пи­ну…

- То iг­раш­ки бу­ли.

- Iграшки? - гост­ро спи­та­ла Мар'я, ки­нув­ши очи­ма на Сви­ри­да. Сви­рид ди­вив­ся на неї. Очi їх стрi­лись. Чер­во­не Сви­ри­до­ве об­лич­чя гра­ло здо­ров'ям, ус­мi­ха­ло­ся; ши­ро­кi пле­чi, мо­ло­децька пос­тать до­во­ди­ли про йо­го мiць та си­лу; очi йо­го ве­се­ло гра­ли… "А вiн не­по­га­ний", - по­ду­ма­ла Мар'я i пох­ню­пи­ла­ся.

- Усi ви скур­вi си­ни! - до­да­ла во­на да­лi, бо­лiс­но якось за­реготалася, не­мов зап­ла­ка­ла.

Христя, ще як Сви­рид тiльки прий­шов, про­ки­ну­ла­ся. Во­на чу­ла з пе­чi йо­го жар­ти, роз­мо­ву з Мар'вю, та не подава­ла­ ви­ду, що чує. "Чо­го вiн прий­шов до ме­не? Яка там ну­жда, яке дi­ло?" - ду­ма­ло­ся їй. Во­на при­га­да­ла досвiтк­и та ве­чор­ни­цi, де Сви­рид, бу­ло, завж­ди хлоп­цiв на­поє, до­ве­де їх до свар­ки та бiй­ки або з дiв­ча­та­ми роз­поч­не лай­ку, усiх по­роз­га­няє. "Не­пев­ний вiн який­сь при­дав­ся: усе б йо­му пи­ти та гу­ля­ти, над усi­ма вер­хо­во­ди­ти. Усi та­кi ра­дi бу­ли, як вiн у най­ми пi­шов, у го­род по­дав­ся… Дав­но то бу­ло, ро­кiв, ма­буть, зо три, як­що не бiльше… i чут­ка про йо­го за­па­ла. А це, бач, зно­ву про­явив­ся. Ме­не пи­тав… на­що?.." - ду­має Хрис­тя.

- Мар'є! Чи ти б не збу­ди­ла, бу­ва, її? - по­мов­чав­ши, спи­тав Сви­рид.

- Нащо?

- Треба. Збу­ди.

- Буди сам, ко­ли хоч.

- А мож­на? - Сви­рид ус­тав.

- Буди, ко­ли хоч за­ро­би­ти по зу­бах, - смiється Мар'я.

- Та нев­же? - жар­тiв­ли­во спи­тав­ся Сви­рид i поб­рав­ся до пе­чi. Хрис­тя у со­бi i дух при­таїла.

- Христе! Хрис­ти­но! - сi­па­ючи за по­душ­ку, ок­ли­ка Сви­рид. Хрис­тя не во­рух­неться!

- Христе!.. - i вiн торк­нув­ся її го­ло­ви.

Христя, мов сон­на, по­во­рух­ну­ла­ся, спус­ти­ла ру­ку з пе­чi. Сви­рид так i уп'явсь своєю п'ятiр­нею. Хрис­тя схо­пи­ла­ся.

- Чого? Хто се? - оз­ва­ла­ся.

- Не пiз­наєш? - ус­мi­ха­ючись, пи­та Сви­рид.

Христя ди­виться на йо­го