Читати книгу - "Загублений світ"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Малкольм підняв голову і подивився на нього.
— Жартуєш? — сказав він. — А як бути з усіма цими мертвими апатозаврами?
— Я думав про це, — відповів Левін. — Очевидно, їх вбили раптори. А потім раптори…
— Що вони потім зробили? — спитав Малкольм. — Потягли їх аж до свого гнізда? Ці тварини важать сотні тон, Ричарде. Їх і сто рапторів не зрушать з місця. Ні, ні.— Він зітхнув. — Мабуть, ці туші припливли за течією до повороту річки, де вони залишилися на мілині. Раптори створили своє гніздо біля зручного джерела їжі — мертвих апатозаврів.
— Ну, можливо…
— Але чому цих мертвих апатозаврів так багато, Ричарде? Чому жодна з цих тварин не досягла дорослого віку? І чому на острові так багато хижаків?
— Добре. Нам потрібно більше даних… — почав Левін.
— Ні, не потрібно, — заперечив Малкольм. — Хіба ти не був у лабораторії? Ми вже знаємо відповідь.
— І що ж це? — сердито запитав Левін.
— Пріони, — відповів Малкольм, заплющивши очі.
Левін насупився.
— Що за пріони?
Малкольм позіхнув.
— Іяне, — повторив Левін. — Що за пріони?
— Іди собі,— сказав Малкольм, махнувши на нього рукою. Арбі згорнувся калачиком у кутку, намагаючись заснути.
Торн скрутив футболку і поклав її хлопчику під голову. Арбі щось пробурмотів і усміхнувся.
За кілька хвилин він вже хропів.
Торн устав і підійшов до Сари, яка стояла біля вікна. Небо над деревами починало світлішати.
— Скільки в нас залишилося часу? — спитала вона.
Торн глянув на годинник.
— Можливо, година.
Вона почала ходити з кутка в куток.
— Ми повинні дістати бензин, — сказала вона. — Якщо ми матимемо бензин, то зможемо доїхати до вертолітного майданчика.
— Але тут немає бензину, — сказав Торн.
— Тут десь має бути хоч щось. — Вона продовжувала ходити. — Ти перевіряв насоси…
— Так, вони сухі.
— А всередині лабораторії?
— Не думаю, що там щось є?
— Де ще? Як щодо трейлера?
Торн похитав головою.
— Це лише пасивний трейлер на буксирі. У другому відсіку був допоміжний генератор та кілька каністр з бензином. Але він впав зі скелі.
— Можливо, каністри не розірвалися, коли він впав. У нас ще є мотоцикл. Може, я поїду туди і…
— Capo, — сказав він.
— Варто спробувати.
— Capo…
Стоячи біля вікна, Левін тихо сказав:
— Вище голови. В нас гості.
Добра мати
У передсвітанкових сутінках з кущів вийшли динозаври і рушили просто до «Джипа».
Їх було шестеро, — великі коричневі качкодзьоби, п’ятнадцять футів заввишки, з вигнутими писками.
— Майязаври, — сказав Левін. — Не знав, що вони десь тут. Що вони роблять?
Величезні тварини зібралися навколо «Джипа» і почали рвати його на шматки. Один динозавр зірвав полотняний дах. Інший штовхнув писком трубчастий каркас, розхитуючи машину туди-сюди.
— Не розумію, — сказав Левін. — Це ж гадрозаври. Травоїдні. Ця агресивність для них нетипова.
— Ага, — сказав Торн.
Вони спостерігали, як майязаври перевернули «Джип». Автомобіль впав на бік. Один з дорослих устав на диби і поставив лапи на бічні панелі, зім’явши автомобіль своєю масою.
Але коли «Джип» впав, з нього на землю вивалилися дві пінопластових валізки. Майязаври, здається, зосередили на них усю свою увагу. Вони вчепилися в пінопласт, відриваючи білі шматки, і рухалися поспішно, в якомусь шаленстві.
— Там щось їстівне? — здивувався Левін. — Щось типу валер’янки для динозаврів? Що там таке?
І тут кришка однієї з валізок відірвалася, і вони побачили всередині тріснуте яйце. З нього визирав зморщений шматочок шкіри. Майязаври сповільнили свій темп. Тепер їхні рухи були обережними, ніжними. Вони сурмили і крякали. За великими тілами тварин з вікна було важко щось побачити.
Почувся писк.
— Не може бути, — сказав Левін.
На землі рухалася крихітна тваринка. Її тіло було блідо-коричневого, майже білого кольору. Вона намагалася встати на ніжки, але відразу ж плюхнулася назад. Вона була лише фут завдовжки, шкіра навколо її шиї була зібрана у зморшкуваті складки. За мить поряд із нею вивалилося друге звірятко.
Гардінг зітхнула.
Один із майязаврів повільно нахилив голову і підхопив дитину своїм широким дзьобом. Піднімаючи голову, він тримав рот відкритим. Дитинча спокійно сиділо на язику в дорослого, озираючись навколо.
Потім так само підняли другу дитину. Дорослі ще трохи покружляли навколо, ніби не впевнені, чи треба ще щось зробити, а потім з голосним сурмлінням пішли геть, залишивши позаду розбиту та зім’яту автівку.
— Думаю, через бензин нам вже не варто турбуватися, — сказав Торн.
— Гадаю, що так, — погодилася Сара.
Торн дивився на уламки «Джипа», хитаючи головою.
— Це ще гірше за лобове зіткнення, — сказав він. — В нього такий вигляд, ніби його під прес поклали. Він просто не створений для таких навантажень.
Левін пирхнув.
— Інженери в Детройті не думали, що на нього ставитиме лапи п'ятитонна тварина.
— Знаєш, — сказав Торн. — Мені було б цікаво побачити, як це витримав би наш автомобіль.
— Ви хочете сказати, через те, що ми його підсилили?
— Так, — сказав Торн. — Ми справді будували його так, щоб він витримував фантастичні навантаження. Величезні навантаження. Розраховували все це за допомогою комп'ютерних програм, додали ці стільникові панелі, ціле…
— Хвилиночку, — сказала Гардінг, відвернувшись від вікна. — Про що це ви говорите?
— Про іншу машину, — відповів Торн.
— Яку?
— Ту, що з собою привезли, — сказав він. — «Експлорер».
— Звичайно! — вигукнула вона, раптом розхвилювавшись. Є ще одна машина! — Я зовсім забула! «Експлорер»!
— Ну, це вже історія, — сказав Торн. — Минулої ночі, коли я повертався до трейлера, сталося коротке замикання. Я поїхав через калюжу і його замкнуло.
— І що? Може, він ще…
— Ні,— відповів Торн, хитаючи головою. — Таке замикання могло спалити регулятор напруги. Це електромобіль. Йому вже кінець.
— Дивно, що у вас немає автоматичних вимикачів для таких випадків.
— Ну, ми ніколи їх не використовували, хоча у цій останній версії… — Він замовк і похитав головою, — Ні, я не вірю, що він ще працює.
— В цій машині є вимикачі?
— Так, Едді їх поставив у останню хвилину.
— Отже, машина ще може їхати?
— Так, можливо, якщо знову увімкнути їх.
— Де вона? — спитала вона, прямуючи до мотоцикла.
— Я залишив її на бічній дорозі, що відходить від дороги на хребті і спускається до схованки. Але, Capo…
— Це наш єдиний шанс, — сказала вона. Вона натягнула радіогарнітуру, прилаштувала мікрофон до щоки і покотила мотоцикл до дверей. — Будьте зі мною на зв’язку, — сказала вона. — Я хочу знайти для нас машину.
Вони спостерігали за нею крізь вікна. У ранковому світлі було видно, як вона залізла на мотоцикл і з гуркотом рушила вгору схилом.
Левін дивився їй услід.
— Як
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Загублений світ», після закриття браузера.