Читати книгу - "Повія, Панас Мирний"

— Тепер благочинним уже... розкошує! — додав Довбня. Наталія Миколаївна важко зітхнула, її вразило не те, чим потім став зять того пана, а те, що украв дочку.

— Що ж, вони раніше любилися? — спитала вона.

— Звісно, любились. Цидулки передавали одно одному то через слуг, то через жидів.

Наталія Миколаївна ще більше пройнялася дивуванням. "Отже і пошле господь таке щастя другим! І чому з нею не лучилося того?" — думала вона.

— А воно, мабуть, разом і весело і страшно тікати? — спитала далі, дивлячись на Довбню.

— Не знаю, ніколи ні від чого не доводилось тікати, та й родився не бабою, щоб про се вам докладно оповідати. Наталія Миколаївна зареготалася.

— Дивно б було, якби з такими вусами та були баби! — скрикнула і ще більше залилася реготом.

Довбня тільки скоса дивився на неї, як її на всі боки хитало. Чай попили.

— А що тепер зробимо? — спитався Проценко. — Шкода, що Лука Федорович не взяв з собою скрипки, а то б ви, Наталія Миколаївна, почули, як він грає!

— Удруге без скрипки не приходьте! Чуєте, не приходьте! — скрикнула вона і почала'упівголоса виводити якусь веселеньку пісню.

— Давайте заспіваємо! — спохопився Проценко.

— Давайте, давайте! — радо загукала попадя. — Тільки й ви, Лука Федорович, будете підтягувати.

— Якщо знаю пісню, то можна, — засмалюючи папіроску, відказав той.

— А яку заспіваємо? Знаєте, оту, що у ваших співали, — пригадувала попадя.

— "Выхожу один я на дорогу"? — спитався Проценко.

— Лєрмонтова! Лєрмонтова! — запорощила вона. — Як я люблю того Лєрмонтова! Страх люблю! А за життя його, кажуть, не любили. Дурні! От якби він тепер був живий?!

— То тепер би ще й насміялися з нього, — увернув Довбня.

— Не признали б? Правда ваша, Лука Федорович! — скрикнула вона. — Скільки-то таланів непризнаних гине! — І, глибоко зітхнувши, вона зціпила зуби і посварилась комусь кулачком.

Тільки що затягли "Выхожу", як у хату ускочив отець Миколай і, ні з ким не здоровкаючись, почав басом підтягувати. Він не дослухався, чи в лад то було, чи не в лад, а одно робив — гукав... Видно, добрі були хрестини! Попадя, почувши нелад, перша замовкла, за нею Проценко, один Довбня, наче змовився спершу, одно підгукував попові; а той, червоний, як рак печений, п'явся, надимався і рів, наче бик, на всю хату.

— Та перестань! слухати не можна! — скрикнула попадя, затуляючи вуха.

— Не слухай... Далі як? — розпалившись, гука той на Довбню. — Кажи: далі як?

Довбня усміхнувся своїми суворими очима.

— Це вже кінець, — одказав.

— Кінець? — перепитав отець Миколай. — Шкода! Потім кинувся до Довбні, обхопив його, поцілував:

— Ми ж з тобою давні товариші... училися вкупі! Чуєш, Наталочко, вчилися вкупі. Він тільки одним курсом вище йшов... Та чому ти, братику, не пішов на попи? Ех, ти!.. Непривітне, брат, і наше життя, та все краще, ніж отак тинятися... Жінка, брат, діти... Постій, підожди... брехня! Дітей нема... Чорт їх уже й матиму!.. Ну, а жінка? — провів він тоненько, хотів щось сказати, та тільки скрутнув головою і попитався Довбні: — Горілку, брат, п'єш?

— Чому ж такого добра не пити? Можна, — одказав той.

— Можна, кажеш? Гей, жінко! Давай нам горілки, давай закуски, усього давай! Що е в печі, то все на стіл мчи!.. А я вас і не примітив, — скинувши погляд на Проценка, повернувся він до нього. — Вибачайте мені, голубчику! вибачайте! — І кинувся цілуватися з Проценком.

— І це добрий чоловік, — хвалився він Довбні. — Добрі тепер люди настали; усі добрі! А що його моя жінка любить! Отого, бородатого! Бач, який!.. Ну, я тебе ще у борідку поцілую, — слебезував, припавши до Проценковоі бороди.

— А ти, жінко, гляди коли-небудь не помилися: як приймеш його бороду за мою та учепишся своїми руками!

— Що ти верзеш? — спиталася Наталія Миколаївна, докірливо дивлячись на нього. — Заллє очі та й варнякає не знать що.

— Правда твоя, що залив очі, їй-богу, правда. Не можна, брат, було... Кум... Постій, хто кумом був? Як-бо його? От і не згадаю... Ото випивака! Усіх перепив... такий!.. Не сердься ж на мене, моя попаденько, дай свою рученьку білу, приложи до мого серденька гарячого! Ну, я тебе поцілую... твої оченьки ясні, твої устоньки рожеві, твій носочок... Як там у пісні?.. Як що?.. Як солоний огірочок! — скрикнув і зареготався.

Попадя мерщій одхилилася: від нього несло таким хмелем!

— Ти б посоромився хоч чужих людей!

— Яких чужих! Це, брат, усе свої... Ото чужий? — спитався, указуючи на Довбню. — А то не наш? — повернувся до Проценка. — Ще й який наш!.. А хоч би й чужі? Хто ж ти у мене? Ти ж моя перша й послідня!.. Не сердься, брат, дай нам горілочки... — І він моргнув так кумедно бровою, такого пустив бісика оком, що всі не видержали й зареготалися. Отець Миколай сам почав реготатись і, стрибаючи на одній нозі, вигукував: горілочки! горілочки!

— Де ж її взяти? — спиталася Наталія Миколаївна. — Ти ж знаєш, що дома немає: а посилати... кого я пошлю?

— Як кого? а Педорю!

— Вона мені і так дозолила: ти їй слово, а вона тобі десятеро!

— О-о, матері її заковиря! Педоре! — гукнув піп, опускаючись на диван. Нешвидко Педоря усунулася в хату, розпатлана та заспана.

— Ти у мене слуга? — спитав піп. Педоря мовчала, сопла.

— Слуга?! Я тебе питаю! — гукнув він удруге.

— Кажіть уже, чого треба? — чухаючись, одказала Педоря.

— Слухай: ти тільки мені барині не будеш слухати, то я... — І він затнувся; брови його нахмурилися.

— По горілку, чи що, йти? — пита, позіхаючи, Педоря.

— А-а, догадлива, бісова! — усміхнувся отець Миколай. — Ну, скажи мені: по чім ти догадалася?

— Он казав жид, що більше не всипле без грошей! — одрубала Педоря.

— Матері його дуля! Жид — невіра... Я тебе не про се питаю. Я тебе питаю, по чім ти догадалася, що горілки треба?

— По чім догадалася? По тім, що у вас гості! Може, хто і чарку горілки хоче.