Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

Відтак козацька флотилія вдарила по південному узбережжю Кримського півострова, спаливши серед інших і турецьку фортецю Кафу, звідкіля вдалося визволити чимало християн-невільників. Кафа, або Кефе (так місто називалося в османських джерелах), була головною турецькою базою у Криму й найбільшим невільницьким ринком у Північному Причорномор’ї. На ринках Кафи наприкінці XVI — на початку XVII ст. щорічно продавали в середньому близько 18 тисяч невільників, захоплених татарами в полон на теренах України, Кавказу та Росії. Зважаючи на ту лиху славу, яка закріпилася за містом у сусідніх із Кримом землях, литовський урядовець і публіцист Михалон Литвин наприкінці XVI ст. стверджував, що Кафа — це не місто, а справжня «зажера нашої крові». Акцентуючи увагу не лише на велелюдності Кафи, а й важливості міста в структурі османського панування у Північному Причорномор’ї, османські джерела нерідко називали його Кючюк-Стамбул або Крим-Стамбул, тобто «Маленький Стамбул» або «Кримський Стамбул». Щоправда, якщо порівнювати з часами генуезького панування в Криму, коли кількість населення в місті доходила до 30 тисяч, в османські часи все ж спостерігався повільний занепад Кафи.

Морський похід 1616 р. та здобуття Кафи стало першою відомою акцією, успішне керівництво якою здійснював прославлений уже згодом козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний.

Восени того ж таки 1616 р. дві тисячі козаків висадилися на малоазійський берег поблизу Мінери, пішим маршем пройшли до Трапезунда, здобули його й пограбували. На зворотному шляху спочатку розбили вислану проти них флотилію генуезького адмірала Цикалі-паші, згодом спустошили Босфорське узбережжя і, обминаючи Очаків, де їх очікував турецький флот під орудою Ібрагім-паші, вийшли в Азовське море. Єдине, що зміг зробити турецький адмірал, так це пройти Дніпром до Січі й поруйнувати спорожнілий на осінь козацький осідок.

Похід гетьмана Сагайдачного на Москву

Серйозні ускладнення взаємин Речі Посполитої з Османською імперією через морські походи запорожців на підвладні султану землі в середині 1610-х рр. змусили Варшаву докласти чимало зусиль для того, аби вкотре спробувати поставити козацьку стихію під свій жорсткий контроль. Водночас, зважаючи на розвиток стосунків королівської родини Ваза із Османами та російським керівництвом, у взаєминах з козацтвом вкрай важливим для коронної влади завданням було не перегнути палицю і не спровокувати повний вихід потужної козацької стихії з-під бодай якогось контролю офіційної Варшави. Адже в разі вибуху нової війни з Москвою чи Стамбулом військова допомога козацтва важила б дуже багато. Отож для короля Зиґмунта III і його оточення у взаєминах з козацтвом потрібно було відшукати таке органічне поєднання «батога» та «пряника», яке б дозволило в мирний час особливо не перейматися козацьким «самовільством» на кордонах держави, а у воєнний — міцно і, що важливо, недорого закрити ним ці самі кордони. Завдання було не з легких. Єдине, що хоч трохи полегшувало його виконання, то це перебування на чолі козацтва Петра Конашевича-Сагайдачного, для котрого налагодження нормальних політичних стосунків із королівською владою виглядало важливою передумовою легітимізації становища козацтва у державі.

Тим часом сейм 1616 р. нарешті дозволив Зиґмунту III продовжити війну з Російською державою. Щоправда, на її проведення було виділено просто-таки мізерні, щоб не сказати смішні, кошти. А отже, у короля з’являвся ще один вагомий аргумент на користь доцільності налагодження стосунків із Військом Запорозьким, вояцькі послуги якого коштували не надто дорого.

Підставою для зближення стала Вільшанська угода 1617 р., що дивним чином поєднала в собі побажання і коронної влади, і козацтва. Так, угода суворо не обмежувала якоюсь конкретною цифрою максимальну чисельність козацького війська, а лише декларувала необхідність виключення з козацького товариства різної збиранини — «ремісників, купців, шинкарів, війтів, бурмистрів, кафтанників, балакезів, різників, кравців й інших неприкаяних». Не погодилися козаки й на призначення їм «старшого» королівським розпорядженням, наполягаючи на збереженні права самим обирати свою старшину й гетьмана.

Поступки козацтву, до речі, вельми обурили шляхетських загал республіки, і весняний сейм Речі Посполитої 1618 р. так і не ратифікував Вільшанських домовленостей із козаками. Утім, навіть за такого розкладу в Україну все ж було відправлено з королівської скарбниці 6 тисяч золотих на оплату реєстровцям. Ще 20 тисяч сейм виділив для найму козаків, охочих іти на Московську війну. І під впливом цих обнадійливих новин уже влітку 1618 р. очолюване гетьманом Сагайдачним двадцятитисячне реєстрове й вільнонаймане козацьке військо через Сіверщину рушило на північний схід, на об’єднання з військами королевича Владислава, котрий ще з весни попереднього року намагався пробити собі шлях до Москви, аби там посісти обіцяний раніше московською елітою царський трон.

Розпочавши з успішного штурму Ливнів, Сагайдачний рушив у бік Рязанщини. Дорогою на Рязань оволодів Єльцем, Лебедянню, Скопіним, Шацьком, Касимовим, а далі, завернувши на північний захід, змусив капітулювати й інші російські міста: Зарайськ, Каширу, Коломну. Неподалік Єльця козаками Сагайдачного було захоплено в полон московських і татарських послів. А вже під час штурму цього міста козаки, як свідчили очевидці, «двадцять тисяч люду військового висікли», позбавивши в такий спосіб Михайла Федоровича надій на отримання підкріплення з рязанського прикордоння.

Повідомлення Сагайдачного з Рязанщини неабияк потішило Владислава та вселило надію його війську на загальний успіх кампанії. Коли ж у середині вересня до табору королевича долинула звістка про швидке наближення козацького війська, серед вояків зчинилася просто неймовірна радість. Як згадував один із учасників цього походу, «у надзвичайно важких умовах походу, звістка ця несподівана, наче з неба послана поміч, сповнила душі всіх радістю незвичайною».

Особиста зустріч гетьмана Сагайдачного з королевичем Владиславом відбулася 9 жовтня 1618 р. неподалік Тушино. А вже вночі з 10 на 11 жовтня війська королевича Владислава та гетьмана Сагайдачного вчинили спробу штурму Москви. Про його початок московському командуванню вдалося довідатися завчасно, а отже, й добре до нього підготуватись. Нічна атака була відбита, а як спомин про неї в історіографії постала повчальна легенда про те, як нібито козацький гетьман, щойно віддавши наказ про штурм царської столиці, був неймовірно зворушений мелодійним передзвоном московських храмів, що якраз закликали православних християн на урочисту ранкову літургію — адже події відбувалися якраз напередодні великого християнського свята Покрови Богородиці. Після цього «руки осаждавших казаков невольно поднялись на крестное знамение», а доти незворушний і рішучий Сагайдачний завагався, і це й стало головною причиною провалу операції. Утім, збереглися достеменні відомості стосовно того, що гетьман насправді анітрохи не сумнівався в доцільності продовження кампанії королевича Владислава на московських землях. І після невдалого штурму Москви українські козаки пішли на