Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

— То в тебе вірус першого типу?

— На жаль чи на щастя — це не так, — той знизав плечима, — так вже вийшло, що дитина успадковує вірус від матері, а моя мама отримала свій другий тип від батька, але спочатку — її мама, — він кивнув на Майстра Любомира.

— Вона була не з уцілілих?

— Ні. Неінфікована жінка може отримати ін’єкцію вірусу при посвяті, тут у неї є вибір: другий чи третій, бо носіїв першого в нас у церкві нема. Ну, або отримати його від чоловіка природнім способом, — Мілан посміхнувся, повівши бровою, — і всі її діти матимуть той самий вид вірусу, навіть якщо потім у неї будуть стосунки з носієм іншого типу віріону.

— Ясно, — Тео покосився на Людмилу, потягнувся до склянки з водою, відпив. Цікаво, її нелюбов до носіїв першого типу вірусу пов’язана з подружнім життям чи лише з тим історичним фактом, що в’язні їх колись покинули й звалили в далечінь?

— То церква також бере участь у спробах захопити ті поля? — поцікавився Боб.

— Тільки деякі віряни за власним бажанням. Ми не такі витривалі. Церква займається здебільшого забезпеченням: провізія і боєприпаси, оскільки зацікавлена в позитивному результаті, — сухо пояснила Ярослава.

— То, може, повернемося до того місця в розповіді, в якому Тео поставив своє питання і порушив хронологію подій? — посміхнувся Боб і штурхнув Тео під столом ногою, щоб не перебивав. — Дуже цікаво, як все розвивалося.

І Тео мовчав. Йому було не дуже цікаво слухати, як Злата, старша сестра Людмили, вирішила здобути технічну освіту і стала другою дівчиною в групі, всі решта — хлопці. Дівчата, звісно, подружилися і їздили одна до одної в гості на канікулах. І якось Дара запросила обох сестер до себе. Приїхавши до Дари, Людмила познайомилася з її старшим братом Бориславом, з яким одразу ж почала зустрічатися, і оскільки в обох кипіла пристрасть, то зовсім скоро довелося одне одному зізнатися про вірус. Правда стала несподіванкою, але не перешкодою для одруження.

Щасливого об’єднання двох таборів екстремофілів не сталося, проте завдяки цьому шлюбу обмін інформацією і співпраця в складних питаннях налагодилася.

Злата й Дара, ще навчаючись, почали розробку «вуалі». До них долучилися інші однодумці, і згодом були отримані перші експериментальні зразки.

— Мабуть, брат Маріїного чоловіка теж брав участь у розробці, — припустив Аян, — бо кілька її відрізів є у Марії вдома, а ще «вуаль» прикривала капсулу Тео, коли ми її знайшли. Власне, вона й врятувала його від знищення. Ви щось знаєте про лабораторію на території покинутої атомної станції?

— Нічого, — Людмила похитала головою. — Якось я спілкувалася з колишньою співробітницю «Синтезу», що прийшла до нашої церкви. Жінка розповіла, що їм тоді дивом вдалося вивезти чотири фури з капсулами, по шість у кожній. Всього двадцять чотири, але вони не встигли приготувати лабораторію для розмороження. Капсули знайшли військові і все спалили. Про лабораторію з шістнадцятьма капсулами — не чула.

— Але якщо там була «вуаль», то хтось із ваших має про неї знати.

— Я розпитаю Злату про її команду розробників. Зрештою, їхній склад майже не змінювався всі ці роки.

— Вони ще працюють над нею?

— Займаються вдосконаленням. Наразі крім тканини є ще й спрей, яким можна покривати поверхню машин і зброю.

— О... а це цікаво, — оживився Боб. — І як довго тримається цей спрей?

— Довго. Як фарба.

— Гм... Тео, ти чув? — він поглянув на нього, але той ніяк не реагував і сидів, втупивши погляд у порожню тарілку. — Тео!

— Що? — насупивши брови, Тео подивився на Боба.

— Повернися до нас. Тут така інформація озвучується, а ти десь літаєш.

— Я... Вибачте, мені потрібно йти, — Тео підвівся з-за столу.

— Якщо ти до Марти, то нагадай їй, що моя пропозиція чинна до закінчення завтрашньої кремації, — Людмила пронизала його холодним поглядом. — Після неї я вже нічим не зможу їй допомогти.

— Нагадаю. Щось ще?

Людмила прискіпливо ковзнула по ньому очима:

— Можливо, але... Ти мені незрозумілий. Вперше мені складно визначити, чи варто пропонувати людині приєднатися до нас.

— У вас ще є час подумати. Ще раз вибачте, — Тео вклонився й попрямував до дверей.

— Я проведу, — Мілан підхопився слідом за ним.

— Це не обов’язково, я не заблукаю, — сказав Тео, коли вони вийшли з зали.

— Перш ніж кудись іти, пропоную поглянути, кого ти можеш зустріти на шляху до її будинку. У місті поліція з Північної брами, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю.

— Так отож. Я не хочу, щоб вони тебе забрали чи підстрелили, бо тоді я ні про що не зможу домовитися з Лялечкою.

— О, то це все через неї? А я вже подумав, що ти хвилюєшся за мене.

— Хвилююся, але милість Лялечки зараз для мене важливіша, — посміхнувся Мілан.

Вони завернули до кімнати за сходами і там відкрили на екрані карту міста. Марта і її мама були вдома. На площі перед церквою крутилися двоє поліціянтів: Лія і Марк. Решта поліції була або у відділку, або по домівках.

— Як гадаєш, вони тебе пропустять?

— Сподіваюся.

— Можу відвезти тебе на машині.

— А як же вечеря? Ти хіба не маєш повернутися до столу?

— Повернуся потім. Історію екстремофілів я й так добре знаю. Нічого нового для мене там все одно не скажуть. Ходімо.

Як тільки вони вийшли з будівлі і підійшли до машини, до них наблизився Марк.

— Достатку, — привітався поліціянт, тримаючись напружено і водночас зверхньо.

— Тобі також, — відповів Тео.

— Єва призначила мене замість капітана, — повідомив Марк, поставивши руки на пояс.

— Вітаю з підвищенням! — посміхнувся Мілан.

— Дякую. Я мав би заарештувати тебе, Тео, але з огляду на те, що ти зробив для тих дітей і добре ставлення до тебе покійного капітана, я дозволю тобі зараз піти. І більше не потрапляй мені на очі. За пунктом три два, я маю тебе пристрелити.