Читати книгу - "Таємна історія"

Змагаючись із вагою Банні, я поточився назад і зіштовхнув акваріум із підставки, той упав на підлогу й розбився. Навколо моїх ніг серед друзок скла підстрибували золоті рибки. Хтось грюкав у двері. Переляканий, я впустив тіло, і воно впало назад у ванну з огидним бульканням та фонтаном води. І тут я прокинувся.

Було майже темно. У грудях страшенно, невлад гупало серце, ніби десь там поміж ребрами, до смерті б’ючись об них, лопотів крилами ув’язнений птах. Хапаючи ротом повітря, я відкинувся назад на постіль.

Коли трохи відпустило від жаху, я сів. Мене трусило, одяг наскрізь промокрів. Довгі тіні, кошмарне освітлення. Видно було, як діти граються надворі в снігу і їхні чорні обриси виділяються на моторошному тлі рожевуватого неба. З такої відстані їхні викрики та сміх зводили з глузду. Я чимдуж протер очі долонями. Молочні плями й булавочні проблиски світла. «О Боже», — подумалося мені.

Голою щокою до холодних кахлів. Ревіння й шум туалету оглушали й погрожували ковтнути мене. Ніби компіляція всіх епізодів, коли мене раніше нудило і рвало з перепою по туалетах заправок та барів. Той самий вид із висоти пташиного польоту: дивні головки кріплень під унітазом, яких ніколи не помічаєш за інших обставин, укритий конденсатом фаянс, гудіння труб, те довге булькання в круговерті змитої води.

Поки я вмивався, то розплакався. Сльози швидко мішалися з холодною водою, крапаючи в пригорщу, світлу, рожеву. Я навіть не одразу збагнув, що плачу. Просто регулярно та беземоційно схлипував, так само механічно, як і під час усіх тих фальшивих покликів до блювання, в яких корчився ще мить тому. Але ж для цього не було ніякої причини, ці схлипування не про мене. Я підвів очі й з відстороненим зацікавленням поглянув на своє зарюмсане відображення в дзеркалі. «Що це значить?» — подумалося мені. Який жахливий вигляд. Ніхто більше не розвалювався на шматки, зате я весь тремтів і відбивався від кажанів Рея Мілланда[162] у «Втраченому вікенді».

У вікно залітав холодний вітер. Мені стало морозно, але почувався я напрочуд посвіжілим. Я наточив собі гарячої води у ванну, кинув туди добрячу пригорщу купальних солей Джуді, а коли вже виліз та вдягнувся, то знову став самим собою.

Nihil sub sole novum[163], — спало мені на думку по дорозі до своєї кімнати. І будь-який вчинок із достатнім плином часу сходить нанівець.

Коли я прийшов до двійнят того вечора, там уже всі зібралися, обступивши радіо та слухаючи прогноз погоди, немов воєнні зведення з фронту.

— У довгостроковій перспективі очікуйте на прохолодну погоду в четвер. Буде хмарно, можливі сильні дощі, і тільки після цього встановиться тепло…

Генрі різко вимкнув радіо.

— Якщо нам пощастить, то завтра ввечері сніг уже зійде. Річарде, де ти сьогодні був?

— Удома.

— Радий, що ти заскочив. Я хочу попросити тебе про одну ласку, якщо ти не проти.

— Кажи.

— Після вечері я хочу закинути тебе в Orpheum, щоб ти подивився всі ті фільми й переказав нам їх зміст. Як ти на це дивишся?

— Нормально.

— Я знаю, що в будень перед заняттями це трохи невигідно, але навряд чи для когось із нас буде мудрим повертатися туди. Якщо хочеш, Чарльз може переписати для тебе грецьку.

— Якщо це зробити на твоєму жовтому папері і твоїм пером, — додав Чарльз, — то різниці ніхто не помітить.

— Дякую, — відповів я.

Камілла розповідала, що в Чарльза ще в ранньому шкільному віці відкрився дивовижний талант підробляти почерки. У середній школі він уже фахово підписував табелі успішності, а трохи пізніше складав цілі пояснювальні записки. Він мені постійно підписував картки обліку навантаження за доктора Роланда.

— Чесне слово, — говорив Генрі, — мені прикро, що доводиться просити тебе про це. По-моєму, фільми там жахливі.

Приблизно так насправді й виявилося. Перший фільм, десь початку сімдесятих, розповідав про дорожні пригоди одного чоловіка, який вирішив покинути сім'ю і поїхав мандрувати країною. Доля його закидає в Канаду, де він зв’язується з утікачами від призову. Наприкінці головний герой повертається до дружини й вони наново скріпляють клятвами свій шлюб у якійсь хіпанській церемонії.

Друга стрічка набагато свіжіша. Вона була про В’єтнамську війну і називалася «Поле ганьби» — масштабне кіно з купою зірок і спецефектів, хоча й надто реалістичних як на мій смак. Людям відривало ноги, ну і так далі[164].

Вийшовши, я знайшов машину Генрі трохи далі по вулиці з вимкненими фарами. Коли ми повернулися, то застали всіх на кухні в Чарльза та Камілли, за столом, із засуканими рукавами, зануреними по вуха в греку. Із нашою появою народ розворушився. Чарльз заварив кави, а я проглядав свої записи. Сюжетної лінії як такої в жодному фільмі я не помітив, тому переказати фабулу виявилося не так просто.

— Але ж вони жахливі, — промовив Френсіс. — Мені аж ніяково, що люди ходять на таке погане кіно.

— Зажди, — озвалася Камілла.

— Я теж не зрозумів, — підтримав її Чарльз. — Навіщо сержант розбомбив те село, де жили хороші люди?

— Ага, — підтакнула Камілла, — чому? І що то за малий із цуциком, що забрів у його центр? Звідки він знав Чарлі Шина?

Чарльз прекрасно попрацював із моєю грекою. Я саме переглядав його записи перед заняттям наступного дня, коли в аудиторію зайшов Джуліан. Він затримався на порозі, поглянув на порожній стілець і засміявся:

— Боже мій. Знову?

— Схоже на те, — відповів Френсіс.

— Мушу зізнатися, що чесно переживаю, чи не стали наші вправляння настільки нудними. Тоді перекажіть, будь ласка, Едмундові, коли він узавтра таки прийме рішення відвідати нас, що я докладу всіх можливих зусиль, аби це заняття було особливо цікавим.

* * *

Уже в обід ми зрозуміли, що прогноз погоди помилився. Температура впала градусів на п’ять, і знову повалив сніг.

Ми вп’ятьох збиралися піти кудись повечеряти, і коли я разом із двійнятами прийшов до Генрі, то побачив, що він геть не в гуморі.

— Відгадайте, хто мені телефонував, — промовив він.

— Хто?

— Меріон.

Чарльз присів.

— Що вона хотіла?

— Спитати, чи я не бачив Банні.

— І що ти їй сказав?

— Звичайно ж, що не бачив, — огризнувся Генрі роздратовано. — Вони мали зустрітися в неділю ввечері, а не бачила вона його взагалі з вечора суботи.

— Переживає?

— Не надто.

— То в чому проблема?