Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Слава навіки! — відповіли.
— Чого не співаєте?
— Справді, — відізвався Ткачук. І до мене: — Заспіваймо!
Він почав, а всі підхопили повстанської:
Жовто-блакитний стяг над нами має,
Високо лине він до ясних зір.
На ньому Тризуб золотом сіяє,
Щоб нас з’єднати всіх з долин і гір.
Приспів
Хто живий, вставайте в бій до перемоги,
За Вкраїну-неньку, за народний стяг!
О, краю наш рідний, мов сонце погідний,
Ми твої невтомні молоді бійці.
Хвилює море, гори багряніють,
Несеться волі подих по степах.
Червоні банди хутко заніміють, —
Ми йдем до бою на визвольний шлях.
Приспів
Хай лютий ворог сипле бурі, громи,
Хай орди сунуть лавою на нас.
За прапор битись будем без утоми,
Бо шал у наших грудях не погас.
Приспів
— Давайте перейдемо подалі від штабу, — запропонував Польовий. — Можна до лікарні. Звідти менше долітатимуть звуки до чергового офіцера. Усі погодилися. І, співаючи, перейшли, далі. І я завів:
Тече річка невеличка
З вишневого саду.
Пісню всі знали, і голоси зазвучали злагоджено і гучно.
До співочого гурту поволі підходили й підходили українці. Різні — і бандерівці, і поліцаї. Поліцаїв не проганяли, і вони підключалися до співу. Коли доспівали, Юрчик кинув:
— Бач, і поліцаям (що звучало, як “донощикам”) хочеться поспівати…
— Таж вони також українці.
— Авжеж, як би не скурвився українець, а не може викинути з душі любов до пісні.
— А потім понесуть кумові, про що ми тут гомонимо.
Аби припинити напрямок балачки, що міг зіпсувати весь вечір, я завів:
Повій, вітре, на Вкраїну…
Її всі знали. У кожного, як і в автора Руданського, душа квилила за рідним краєм, і нерідко, бувало, пісню мугикав собі хтось під ніс на роботі чи в дорозі.
Потім Ткачук заспівував одну пісню за другою. З гурту ставав все кращий хор, і спів все ніжніше пестив вухо, все глибше проникаючи в серце.
Боже, як багато в ньому глибинно-українського, свого, рідного!
Підійшов черговий старшина. На нього не звернули уваги. Він мовчки обійшов гурт, постояв, заки скінчили пісню й каже:
— Антирадянських пісень співати не можна. Заборонено.
— А які антирадянські пісні ми співали?
— Я не знаю ваших слів, але в нас є такі, що знають.
— Ми співаємо народних пісень, — пояснив я.
— Так ваші ж народні — антирадянські.
— Старшина, не сміши курей, — кинув Площак.
— Я зараз запишу твоє прізвище і будеш завтра пояснювати замполіту майору Толбузову.
— Та ваш Толбузов тупий, як сибірський валянок, що він може втямити? — відрубав Андрусяк.
— Ваш Литвин розбереться, — кинув старшина.
— Та він не наш, а ваш, — зауважив Польовий.
— Старшина, — звернувся я до нього, — чи закон забороняє співати?
— Не забороняє. Забороняє антирадянські співи.
— Ми це врахуємо, — відповів Струтинський.
— І тихіше співайте, — кинув наостанок старшина й відійшов.
— Москалі чортові, присікуються…
— Хочуть, щоб ми мовчали…
— А дідька їм лисого…
— Шляк би їх трафив…
— Кажуть, що в Сосновці є кілька українських сімей. З колишніх засланих куркулів. Так вони раді, що ми співаємо, і просять ментів не забороняти.
— А де ж вони працюють?
— Їх у зону не пускають, щоб з нами не зв’язувалися. Та й виїзд звідси їм заборонений.
Балачки тривали ще якийсь час, а потім гурт розбрівся по бараках з твердим наміром продовжити співи завтра або коли захочеться. Я взяв під руку Польового і відокремив від гурту:
— Пане Омеляне, ви знали Тараса Чупринку?
— Знав. Ми зустрічалися на нарадах. Було це нечасто. Тоді, коли треба було обдумати чи узгодити якусь загальну проблему.
Конспірація вимагала найменше особистих зустрічей з командиром УПА.
Кожен з обласних командирів галицьких областей мав фактично повну самостійність і відповідав за особовий склад, його забезпечення, збереження і операції. Ми більше підтримували зв’язки по горизонталі і часто з обласними провідниками та військовими командирами самі домовлялися про спільні дії, а Шухевичу надсилали наші звіти. Спочатку була централізована субординація, але що далі, то ставало важче, і того ініціятива поступово опускалася вниз.
— У що були зодягнуті ваші повстанці?
— Була загальна уніформа УПА. Її шили і з німецької, і з совітської уніформ і з тканини. Часом її не вистачало і тоді штани носили німецькі чи совітські, а кітелі наші. Часом і того не було. Найважливіше — це картуз. Він завжди був наш. Проте часом бувала потреба замаскувати повстанців і тоді одягалися в різний цивільний одяг і ховали зброю. Ми знали, що з огляду на міжнародні закони про війну УПА як військова формація поневоленої нації, що бореться проти окупацій, повинна, по-перше, мати уніформу, по-друге, відкрито носити зброю і, по-третє, мати єдине командування, якому підпорядковані збройні загони і яке відповідає за їхні військові дії. Ми відповідали цим міжнародним вимогам і тільки в окремих випадках відходили від них.
— Наприклад?
— Наприклад, для розвідки або коли треба було зовсім непомітно перевести сотню в іншу область. Від 1947 року після другого переводу частини УПА на Захід і децентралізації всієї національно-визвольної боротьби, таких випадків ставало більше.
Ми попрощалися.
“Сексот” Білокобила
Якось були привезли з Харківської области Миколу Білокобилу, засудженого за антирадянську агітацію і пропаганду. Було йому років 25–27, стрункий, мав правильне продовгувате обличчя, світло-сірі очі й темно-русе волосся (щоправда, всі ходили стрижені, то колір волосся не дуже був помітний, та як відростало з сантиметр-півтора можна було роздивитися). Харківський обласний суд засудив Білокобилу до п’яти років таборів суворого режиму. Продав Миколу товариш по роботі. Після суду харківські чекісти довго намовляли його на співпрацю. І зрада друга, і це намовляння викликали в нього люту ненависть до сексотів. Його охоплював жах, що йому ж пропонували таку роль. Думав, що може хтось в його становищі погодився на співпрацю і приїхав у табір сексотом і тепер ходить поміж чесних людей, підслуховує й доносить!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко», після закриття браузера.
