Читати книгу - "Корона Медіаносу. Балада про тигрів, собак та щурів, Арія Вест"

Релі мимоволі зиркнула туди:

― Але… це не мої поко…

Оліван лиш хмикнув:

― Ну, звісно, не ваші. Ваші були у башті, яку зруйнували під час війни п’ять років тому, пам’ятаєте?

Ну, звісно, пам’ятає. Чергова спроба нагадати їй про минуле. Чергова спроба добитись незрозуміло для чого потрібних емоцій.

Не цього разу.

Зберігши непохитність, Релі окликнула Олівана, коли він уже розвертався, аби піти геть:

― Зажди. Як звати жінку, котра хотіла мене відвести?

Оліван поглянув на принцесу підозрілим поглядом.

― Що? ― перепитав він.

Та принцеса не була схожою на ту, хто збирається повторювати відповідь. Її погляд був проникливим, спепеляючим. І це всього лиш через те, що на устах її не було звичної миловидної усмішки.

Оліван відчутно розгубився:

― Вам… не варто про це думати. Король розпорядився, аби вам прислуговував я. Покличте мене, коли буде необхідно. Я буду поряд.

Релі підвела підборіддя дещо вгору і зронила:

― Оліване, я зада… ― але тут же розслабила обличчя, опустила погляд і кинула м’яким голосом: ― Не зважай. Це все. Можеш іти.

Стрілою влетівши у покої, Релі одразу ж закрила за собою високі двері із вишуканим гравіюванням.

Це була битва. Битва без зброї, воїнів, армій… це була прихована битва, яку вона ледь не програла. Але й не виграла.

Поки.

Принцеса окинула очима покої. Він усе продумав.

Колишні покої Аластера де Вантелла. Її батька.

Ті ж самі меблі, усе на своїх місцях. Наче він жив тут кілька днів тому.

Та насправді років.

Релі поспіхом розшнурувала свої наручні й зі злістю жбурнула на ліжко. Очі сльозилися, та вона не могла… не могла дозволити собі слабкість. Тільки не тут. Тільки не в оточенні всього цього.

Одним ривком опинилася у ванній. Постала перед дзеркалом.

Ні, все це так не буде.

Поглянула на руки. За час, поки вона ішла до покоїв, рани на долонях встигли повністю затягнутися. Та все ж, Релі знову стиснула кулаки, стиснула так сильно, що коли поглянула на своє відображення, там не було уже ні крихти тієї добродушної принцеси із м’якою посмішкою на обличчі…

Вона важко дихала. Кулак стискався все міцніше, руки починала огортати сама тьма, тоді до неї додалося світло…

Магія вирувала в ній бурхливим потоком. А вона додавала іще, й іще… іще, й іще, допоки уся лють усередині не заспокоїться, допоки… враз різко опустивши руки, вона випустила колосальну кількість сили, яку тут же змусила розтанути у повітрі.

Це був її максимум. Руками поширився пекучий біль. Алевіати нагадували ― далі тобі, крихітко, зась. Та Релі знала. Вона може іще. Попри біль, аж доти, доки це стане нестерпним. І ще трішечки довше. Коли алевіати остаточно перекриють їй доступ до сили.

І вона зупинилась. Зупинилась, аби поглянути у своєму відображенні на лінії й завитки, що обрамлювали її тендітні зап’ястки. Це ж треба. Особисто для неї довелося створити таку могутню штуку. Прості браслети, якими заклинателів та перевертнів перетворили на рабів, її не візьмуть.

Еге ж.

Відчувши в цьому неабияку іронію, Релі спустила нервовий смішок. А тоді поглянула на себе. Еге ж, нічого не міняється, скільки б часу не минуло.

Та вона собі обіцяла. Це все більше її не стосується.

Вона не зможе врятувати всіх.

І вона не буде намагатись.

Піднявши підборіддя, Релі уже не виглядала такою втомленою.

Враз її мовби осінило. Ванна. У цих покоях є ванна! Вона може прийняти її прямо зараз і… чорт візьми, це ж саме те, що потрібно! Вона прокинулась у цьому світі опісля п’яти років і… досі ні разу не прийняла ванну?! Та як вона може відмовити собі у цій насолоді після двох тижнів миття у якихось льодяних лісових струмках???

В одну мить Релі постала перед дзеркалом уже із зовсім іншим настроєм. Вона збиралася взяти від цього місця все. І почати мала намір з ванни. Одним махом руки скористалася рештками доступної їй зараз магії, спрямувала хвильку тьми до ванної, аби та відкрутила крани…

О, блаженний звук води, що набирається.

Руки потягнулись, аби зняти пояс із закріпленим до нього кинджалом. Покласти на туалетний столик перед дзеркалом. Тоді ще один пояс, що створював враження цілісності між сорочкою і спідницею. Тоді й спідниця… під нею іще пара штанів і довга роба-туніка із чорного льону. Пора зняти і їх і нарешті дозволити собі розслабитися.

Принцеса заплющила очі, відчуваючи і тілом і духом, як ванну наповнює блаженна гаряча вода.

І в ту ж мить, як руки почали піднімати сорочку догори, відчула…

Він з’явився просто перед нею.

З’явився буквально нізвідки!!!