Читати книгу - "Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес"

Я мовчки сидів. На мій подив, Алісія заговорила першою.

— Я втомилася, — мовила вона. — Хочу зупинитися.

Я кивнув. Не міг заперечувати.

— Продовжимо завтра, — сказала вона.

— Ти ще маєш щось розповісти?

— Так. Останнє.

— Чудово, — відповів я. — Тоді до завтра.

У коридорі чекав Юрій. Він провів Алісію до її палати, а я піднявся до себе в кабінет.

Як я вже казав, протягом багатьох років я практикую запис сеансу, щойно він скінчився. Можливість упродовж п’ятдесяти хвилин ретельно занотувати все, що було сказано, має першочергове значення для психотерапевта, інакше більшість деталей забудеться, а безпосередність емоцій зникне.

Я сидів за столом і записував усе якомога швидше. Закінчивши, я попрямував коридором, стискаючи в руках свої нотатки.

Постукав у двері Діомеда. Ніхто не відповів, тож я постукав знову. Відповіді не було. Я зі скрипом відчинив двері — і побачив Діомеда, який спав на своїй вузькій кушетці.

— Професоре? — І ще раз, голосніше: — Професоре Діомед?

Він прокинувся і швидко сів, кліпаючи.

— Що таке? Що сталося?

— Мені потрібно з вами поговорити. Мені зайти пізніше?

Діомед насупився і похитав головою.

— У мене була невеличка сієста. Я завжди відпочиваю після ланчу. Так я набираюся сили до вечора. Коли старішаєш, це стає необхідністю. — Він позіхнув і підвівся. — Заходь, Тео. Сідай. З твого вигляду зрозуміло, що це щось важливе.

— Гадаю, так.

— Алісія?

Я кивнув. Діомед умостився за своїм столом, а я сів навпроти. Волосся професора з одного боку стирчало, і він здавався напівсонним.

— Може, я все ж зайду пізніше?

Діомед похитав головою. Він налив собі склянку води з глечика.

— Я вже прокинувся. Розказуй. У чому справа?

— Я розмовляв з Алісією… Мені потрібен кваліфікований погляд.

Діомед кивнув. За мить він здавався вже бадьорішим і більш зацікавленим.

— Продовжуй.

Я почав читати свої записи. Провів його через увесь сеанс. Я якнайточніше повторював її слова і переказав йому історію, яку мені розповіла Алісія: про те, як чоловік, що шпигував за нею, вдерся до будинку, взяв її в заручники і вистрелив у Ґебріела.

Коли я скінчив, зависла довга пауза. З обличчя професора мало що можна було зрозуміти. Він дістав із шухляди столу коробку сигар і невелику срібну гільйотинку. Вставив сигару і обрізав кінчик.

— Розпочнемо з контрперенесення, — промовив він. — Розкажи мені про свої почуття. З самого початку. Коли вона розповідала тобі свою історію, що ти відчував?

На мить я задумався.

— Гадаю, я був збуджений… і стривожений. Переляканий.

— Переляканий? Це був твій страх чи її?

— Гадаю, нас обох.

— І чого ти боявся?

— Точно не знаю. Боявся зазнати невдачі, можливо. Як вам відомо, я багато на це поставив.

Діомед кинув.

— Що ще?

— Також розчарування. Упродовж наших сеансів я досить часто розчаровувався.

— І гнівався?

— Так, гадаю, так.

— Ти відчував себе як розчарований батько, що не може впоратися з проблемною дитиною?

— Так. Я прагну допомогти їй, та не знаю, чи хоче вона цієї допомоги.

Він кивнув.

— Зупинимося на гніві. Розкажи більше: як він про­являвся?

Я зам’явся.

— Ну, я часто після сеансів відчував сильний головний біль.