Читати книгу - "Новий світ. Провидиця. Книга 2, Вікторія Хорошилова"

Літо пролетіло якось занадто швидко і непомітно. Ми з Алексом бачилися щодня. Я при цьому примудрялася не попастися найманцям і навчилася відкривати портал так, щоб його перехопити і спотворити не могли. Лішкорт дуже допоміг мені в цьому. Показав, на що звернути увагу і що коригувати. І подякував за наводку на темного. Тепер колишньому куратору не до мене. Але на жаль, він не єдиний кого за мною послали. Ось і доводиться зв'язувати найманців і відправляти в дику частину лісу, де багато нечисті.

— От зовсім не жалієш ти їх, — проворчав дідусь Севір.

— А вони мене теж не жаліють і хочуть рабський нашийник одягнути, зробити батарейкою магічною і лялькою для втіх і биття. І я їх маю жаліти після цього?

— Я, взагалі-то, нечисть мав на увазі!

— Ага, а їй то, що буде? Ти й так поголів'я зачищаєш.

— А ти взялася підгодовувати!

— Я їх не вбиваю, просто залишу живими і зв'язаними. У них навіть є невеликий шанс вижити.

— Це ти в лісі як у себе вдома. Тебе навіть нечисть уже за свою приймає і стороною обходить.

Фиркнула тихо і засміялася. У кадрі з'явився запаханий Алекс.

— О, здрастуйте, Севере. Ліє, допоможеш?

— Бувай! — сказали ми з дідусем одночасно і відключилися.

Пішла допомагати друзям переїжджати.

— Щось сталося? — запитав Гор і вручив мені молодше своє кошеня.

Хлопчику було півроку.

— Та так, дідусь скаржиться, що я нечисть підгодовую найманцями.

Друзі Алекса втупилися на мене шоковано.

— Що?! Теж скажете неправильно?

— Несподіване рішення, — сказав Гор. — А у відділок не намагалася здати?

— Здавала, перші п'ять разів. Їх через брак доказів відпускали, а мене лаяли. А ці нехороші особистості знову приходили за мною. Ну я і вирішила, що мені моє життя і свобода дорожчі. А з лісу цілком можна вибратися. Мене ж жодного разу не з'їли і навіть не надкусили. Хоча дідусь сьогодні мені сумнівний комплімент зробив. Сказав, що нечисть мене за свою приймає і стороною обходить. Я от думаю, образитися на нього чи не варто?

Друзі покотилися зі сміху. До мене підійшов старший син Гора і запитав:

— Тітонько Ліє, чого це вони?

— Та так, з мене іржуть. Склав свої скарби?

— Ага.

— Зі схованок усі заначки дістав? А то сюди вже не повернемося.

Хлопчик схаменувся і втік вигрібати схованки. Алекс підійшов і поцілував мене дзвінко в губи.

— Ти диво!

— Якщо захочеш, можемо погуляти дня три в лісі? Менше зазвичай не виходить.

— Як у мене будуть щонайменше три вихідні поспіль, зможемо і погуляти.

Кошеня у мене на руках стало влаштовуватися спати. Таня швидко викотила його візочок, і я переклала дитину і трохи покатала її.

— Тобі личить, — сказав з усмішкою Гор. — Завтра вже в академію, готова?

— Так. Була сьогодні в гуртожитку, усе ціле і речі на місці. Усе перевірила.

— Хто в тебе куратор?

— Оур.

Хлопці зависли.

— З чого це, він біля бойового курсу?!

— А якщо цей, то куратор Ялін. Оур теж куратор, з низки предметів. Щось магістри знову задумали, підглядати поки не хочу.

За кілька годин перенесли останні речі молодого сімейства. Гор переїжджав останнім. Його будинок довелося ще трохи ремонтувати. Але ночували вони вже в новому будинку. Ми дружним натовпом навіть допомогли розібрати більшість коробок і розкласти по місцях.

— Ліє, тобі пора, — сказав Гор з усмішкою, — якщо пам'ятаєш, ранкові розминки рано.

Сумно зітхнула. Тепло попрощалася з друзями й перейшла до воріт академії. Вчасно! За п'ять хвилин до комендантської години. Швидко дісталася своєї кімнати й, обполоснувшись, лягла спати.

Зранку прокинулася за п'ятнадцять хвилин від загальної побудки. Спокійно зібралася і пішла на полігон. Одногрупники вже підтягувалися. Зрозуміла, що вчора благополучно прогуляла знайомство з курсом і загальну пиятику.

— Доброго ранку, курс! — привітався магістр Ялін — Сподіваюся, учора не сильно заливалися, — це вже прозвучало кровожерливо.

З його появою ми швидко вишикувалися. Я була єдиною дівчиною. І на мене кидали досить дивні погляди. Ми навіть сказати щось одне одному з хлопцями не встигли, коли магістр з'явився.

— П'ять кіл по великому полю. Жваво!

Ось тут відразу стало зрозуміло, що більша половина вчора добре знайомилися. Ледве пленталися і були вельми блідими. А тут ще Ялін вирішив пробігтися і прокоментувати нас. Вирішила прискоритися. Нік міг і прутиком підганяти.

— Що ви плентаєтеся як дохлі?! Єдина дівчина на курсі бігає швидше. Ах так, вона єдина, хто не пила. Бідолахи. Швидше! Інакше своїх дітей нацькую!

— Це вже реальна загроза, — сказала вголос тим, хто біг поруч, — Ведмежата вже так добре підросли і швидко бігають. Що дивіться, няньчила їх щоліта. Останні п'ятдесят років.

Ззаду почувся радісний рев.

— Все, я драпаю!

Хлопці обернулися і побігли поруч зі мною.

— Ти протеже магістра.

— Ні. Просто добре і давно його знаю, точніше, він мене із зовсім малого віку. Потім я з його дітьми подружилася, а ця трійця дуже добре працює командою і спритно заганяє навіть дорослих.

Побігати довелося швидко і ухилятися від ведмежат, яким на радість поганяти хлопців, особливо якщо тато дозволив.

— Нікого не з'їли, вже добре, — весело сказав магістр Ялін, коли група зібралася.

До нього підійшли його сини й обернулися. Хлопчикам уже по сімдесят, а вони вже метр вісімдесят і міцної статури. Сестри на їхньому тлі малечею виглядають. Одногрупники миттю оцінили стать хлопців.

— Тепер смугу перешкод на час. Лія, вперед!

— Прям не віриться, що вже можна полазити тут, — тихо проворчала, хлопчаки почули, і хто посміхнувся, а хто дивився з подивом.

— Так-так, красені, — гаркнув куратор, — хоч повзіть, але за час, що залишився, щоб пройшли. Мала, я сказав смуга перешкод, а не пройтися по верхах! А ви чого встали, наздоганяйте дівчину.