Читати книгу - "Твоє ім'я, Ксандер Демір"

— Вона пішла до себе у кімнату, щойно ти зайшов, — відповіла я, легко усміхнувшись і киваючи у бік її кімнати. — Мабуть, не витримала такої «веселої» атмосфери.

Його обличчя ледь пом’якшало, і я побачила проблиск усмішки — короткий, ледве помітний. Ця мить була такою швидкоплинною, але я встигла побачити, як куточок його губ ледь помітно піднявся, відповідаючи на мою усмішку.

Наче зупинився час, коли наші погляди зустрілися і міцно з’єдналися в цій тиші, яка, здавалося, належала лише нам двом. Його очі — глибокі, з таємничим відтінком темного, неначе поглинули мене повністю, змушуючи забути про все навколо. У цей момент світ за межами цього погляду перестав існувати.

— Ми... — Артем прочистив горло, намагаючись порушити цю невидиму нитку між нами. Він піднявся з крісла, міцно взявши Наталю за руку, що, здавалось, аж світилася від радості. — Ми, мабуть, підемо вже спати. Така погода тільки в сон і кличе.

— Так, так, на добраніч, — швидко пробубніла Ната, розцвітаючи в усмішці, ніби це був один з тих вечорів, про які вона колись мріяла.

І вони зникли, залишаючи мене з Адамом наодинці, у просторі, наповненому лише мерехтінням вогню в каміні.… Ми продовжували сидіти в тиші, спостерігаючи за полум’ям. Ніби боялись сказати навіть і слово, аби загубити цей момент.. втратити його, як колись втратили нас…