Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

— Це звучить, наче виклик.

— Це і є виклик, Камілло, — впевнено відповіла вона, піднявши брови.

Я кивнув, і щось усередині мене, здається, почало змінюватися. Її слова, її підтримка стали тією опорою, якої я не знав, що потребую.

— Ходімо? — запитала Вікторія, поправляючи свою спідницю, її рухи були плавними, майже заспокійливими. Вона наче намагалася знайти той самий момент, коли можна продовжити рух вперед. Я точно мав би відповісти, але не зробив цього. Просто стояв, мовчки спостерігаючи за тим, як вона опускає руки, як невпевнено, але водночас чарівно, усміхається. — Камілло? — її голос пролунав трохи голосніше, ніж я очікував, вирвавши мене з роздумів. Її погляд зустрів мій, у ньому було щось схвильоване, але відверте.

Вона стояла надто близько. Я відчував її тепло, відчував аромат її парфумів — легкий, ледь вловимий, але він заворожував мене. І в цей момент, коли здавалось, що час завмер, я зрозумів, що більше не можу стримувати те, що з кожним днем ставало дедалі сильнішим.

Я нахилився вперед, обережно, майже боязко торкнувшись її губ. Це був швидкий, ледь помітний дотик — наче випадковий подих вітру. Але цей момент був реальнішим, ніж усе, що я відчував останнім часом.

— Це… — Вікторія запнулася, її очі розширилися від подиву, але в них не було страху чи роздратування. Вона дивилася на мене, мовби намагаючись зрозуміти, що щойно сталося. — Це теж була репетиція?

— Ні, — відповів я, мій голос був впевнений, хоч усередині все переверталося. — Це було моє бажання.

Вона кілька секунд мовчала, а потім тихо засміялася, її усмішка була світлішою за будь-яке світло, яке я міг собі уявити.

— Ну що ж, тоді ходімо, — я жестом запропонував їй іти першою, але, не втримавшись, додав із легкою усмішкою: — Покажемо їм, хто такі справжні Бореллі.

Вона кинула на мене короткий грайливий погляд і рушила вперед. Я пішов за нею, дивуючись тому, як невпевненість і страх, що тримали мене в лещатах весь цей час, почали поступово зникати.

— Ти думаєш, я візьму твоє прізвище? — несподівано запитала вона, коли ми вже майже дійшли до дверей.

— У тебе вибору немає, — я обережно обійняв її за плечі, притуляючи ближче до себе, і злегка нахилився, щоб побачити її реакцію.

— Думаєш? — її голос звучав трохи насмішливо, проте я бачив, як вона трохи посміхнулася, повертаючи голову до мене.

— Впевнений, ти тільки мрієш про це. І вже точно не фіктивно.

Вона пирхнула, закотивши очі.

— Ти дурень, Камілло.