Читати книгу - "Оповіді визволителя"

Тут, нарешті, вийшла перша книга. Вона мала успіх. Видавець більше до моїх текстів не чіплявся. У нього було тільки одне питання: є що-небудь ще? Ось, відповідаю, друга книга.

Другу видали миттєво. Вона негайно вийшла вслід за першою і стала бестселером і в Британії, і в Америці. А я попав в смугу неймовірного везіння.

Західні військові експерти, які вважали Радянську Армію слабкою, звели мене в ранг авторитету і знавця, мою першу книгу рясно цитували і поширювали.

Експерти, які вважали Радянську Армію найсильнішою в світі, також звели мене в ранг авторитету і знавця, мою другу книгу рясно цитували і поширювали.

Ті, хто вважав Радянську Армію слабкою, а керівників СРСР — дурними, збирали конференції, запрошували мене, я виступав, розповідав про слабкість та дурість, зривав оплески.

Ті, хто вважав Радянську Армію сильною, а керівників СРСР — мудрими, збирали свої конференції, запрошували мене, я виступав, розповідав про силу та мудрість і знову зривав оплески.

Ті аплодують, і ці. Ті рекомендують публіці мою першу книгу, ці — другу. Хіба ж погано?

І лише одного разу, після чергового вельми успішного виступу підійшов до мене дідок з двома моїми книгами: підпиши. Підписав. Тоді він взяв мене за ґудзичок піджака, покрутив його і, дивлячись прямо в очі, поцікавився: так де ж правда?

Цим питанням він мене приставив до стінки. Дійсно: де ж правда?

Повернувся я додому, спати не можу: де правда? Я ж не брехав! Ні в першій книзі, ні в другій.

І наступного дня мені спокою немає. Звіряю всі факти — все правильно, все сходиться. Нічого не розумію, чортівня якась: і перша книга правильна, і друга. Першу люди читають, хвалять, і другу також. До дрібниць чіпляються, а з великих питань ніхто мені не заперечує, ніхто не спростовує. Бо все правильно!

Після того випадку запрошення на конференції я відхиляв: мовляв, голова болить, застудився, ноги не тримають. Мені не до конференцій. Я зрозуміти намагаюся, чому така нісенітниця вийшла. Від теми сучасної Радянської Армії повністю відійшов. Пишу книги про Сталіна, про війну, що давно відгриміла. Тільки раз у раз, а то й прокинусь вночі, в стелю втуплюся: в чому ж я помиляюся?

І ось одного разу доля закинула мене до Флориди. А у Флориді живуть не тільки люди, а й крокодили. Потрібно відзначити, що крокодили живуть не тільки на волі, їх ще й на фермах розводять, немов поросят. До слова сказати — досить прибутковий бізнес: сумочці дамській, куртці або чоботам з крокодилячої шкіри зносу немає. Виглядають стильно і розкішно. Коштують шалені гроші.

Тим крокодиловим фермам ще й туристи додатковий прибуток дають. Чого там тільки не показують! Кидають крокодилу ногу кінську на сталевому тросі. Він зубами вчепиться, а ногу з його зубів лебідка тягне. Він, щоб не віддати, з хрускотом кістки з м’ясом розгризає і заковтує, залишаючи на тросі тільки копито.

А ще показували абсолютно дикий трюк. Думаю, зараз з міркувань політичної коректності його заборонили. А тоді коректності ще не було. Так ось, верхню щелепу величезного крокодила якою-небудь дошкою притискали до нижньої. Потім до цього крокодилу підходила темношкіра дівчинка років семи і притримувала його верхню щелепу рученятами, а дошку прибирали. І у крокодила не було сил пащу свою розкрити.

Коли щелепи крокодила працюють на стиск, у них жахлива сила. А коли вони зведені, то навіть дитина утримає їх в такому стані своїми рученятами, і розтиснути щелепи крокодил не зможе — на це у нього сил не вистачає.

— Ось воно! — Вигукнув я. І кам’яна лавина впала з душі.

2

Давайте візьмемо людину, що ніколи крокодила котрий не бачила, відвеземо її в крокодильні місця — в Африку, в Австралію або ж до Флориди, — а потім попросимо описати крокодила. Однак будемо вимагати описувати тільки про те, що він бачив сам, на власні очі.

Один напише, що крокодил зовсім нерухомий. Чотири години, роззявивши пащу, лежав на сонечку, не ворухнувся, навіть не моргнув жодним оком.

Інший опише крокодила, який стрімко бігає.

Один розповість, що крокодил крадеться до своєї жертви дуже повільно і абсолютно безшумно.

Інший заперечить, що крокодил кидається на жертву раптовим страшним ривком.

Один повідомить, що крокодил за один раз розриває і пожирає зебру або антилопу.

Інший не погодиться: крокодил по три місяці нічого не жере.

Один згадає, що мама-крокодилиха порве всякого, хто спробує образити її потомство.

Інший на це відповість, що коли їсти хочеться, то крокодиляча мама сама перша своїх дитинчат і зжере, і не вдавиться.

Хто ж має рацію?

Всі. Правда про крокодила лежить не на одному боці, а на двох протилежних сторонах одночасно, причому на самих крайніх точках діапазону.

Нам з крокодилом навіть і змагатися не варто. Я, наприклад, не здатний, роззявивши пащу, лежати на спеці чотири години, не рухаючись і не моргаючи. Проте й на шматки рвати зубами своїх ворогів не виходить, хоча іноді й хотілося б.

Я не можу три місяці поспіль анічогісінько не жерти. У мене більше одного дня не виходить. Одначе й цілу зебру за один раз я навряд чи здатний змолотити. Коли б смажена — куди б не йшло. А крокодил її рве на частини і величезні шматки ковтає. З кістками. Навіть не жує.

Так ось: Радянська Армія — той же крокодил, тільки дуже великий. Описуйте Радянську Армію будь-якими словами, давайте їй будь-які характеристики, і ви матимете рацію, коли до кожної характеристиці станете додавати: екстремально, вкрай, гранично, надзвичайно. І вам будуть стоячи аплодувати будь-які аудиторії.

Це справедливо не тільки стосовно армії, а й до всієї країни, до всього нашого народу.

Ось, припустимо, питання: Росія багата країна чи бідна?

Відповідей дві.

Перша: гранично бідна.

Друга: гранично багата.

Яка правильна? Обидві. Одночасно.

Прикладів наводити не буду. Бо коли необхідно, ви і без мене знайдете купу неспростовних доказів як першої точки зору, так і другого твердження.

Питання: російська людина талановита чи ні?

Надзвичайно талановита! Ви тільки подивіться, чого вона досягла в одному тільки XX столітті. Це ж неймовірні чудеса! І в той же час... Я не продовжую, щоб не злити цензуру. Тільки про те нагадую, що при таких-то