Читати книгу - "Жорстоке небо"

Співрозмовник витримав півхвилинну паузу, а тоді незмінно делікатним тоном мовив:

— Я вас слухаю.

Авер’янов облизав губи. Зіниці перестали хаотично метатись по кабінету, але долоні всіяв холодний піт — чоловік не знав, як продовжувати розмову.

— Мені потрібна допомога… Тобто в мене є справа… є робота для вас.

І знову пауза.

— Це ваш номер телефону? — несподівано запитав голос.

— Не зрозумів.

— Я можу зателефонувати вам на цей номер?

— Так, звісно, — нічого не розуміючи, сказав Авер’янов.

— Тоді я перетелефоную, — й у мобілці залунали короткі гудки.

«Чорт!» — Григорій прибрав мобілку від вуха і сконфужено подивився на неї.

Хвилин за п’ять «Nokia» завібрувала. Деренчання відлунювалось від стола, через що телефон видавав просто-таки громоподібні звуки. На невеликому чорно-білому екрані висвітилось «Невідомий номер». Авер’янов схопив мобілку і поспіхом, наче боявся, що співрозмовник передумає, припечатав до вуха.

— Ви мали набрати мене в суботу ввечері, — привітні нотки цілковито вивітрились із голосу незнайомця, який тепер звучав по-ворожому й нахраписто.

— Я не зміг, — сказав Авер’янов. — Обставини змінились, і я…

— На майбутнє затямте: попередні домовленості потрібно виконувати, хай як будуть змінюватися обставини, — він звучав абсолютно інакше (жорсткіше, холодніше, як вирішив Авер’янов, який тепер усерйоз засумнівався, що говорить з тим чоловіком, що й під час першої телефонної розмови).

— Добре. Як мені вас називати?

— Карий.

«Це прізвище? — подумав Авер’янов. — Навряд… Навряд чи він назвав би справжнє ім’я. А якщо ні, то міг би знайти собі кращий псевдонім». З невідомої причини прізвисько Карий викликало в Григорія асоціації з мальованими лиходіями із діснеївських мультиків. Раптом він пригадав слова Гарагана: «Карий тобі допоможе».

— Це таке прізвисько?

— Це ім’я, на яке ви мене називатимете.

— Гаразд, запам’ятаю, — Григорій Авер’янов вагався, міркуючи, чи представлятися. Зрештою він вирішив, що це не має значення. Якщо Карий відізвався і згадав про суботу, то це означає, що він і без того знає, з ким має справу. — Коли ми можемо зустрітися?

— Я зателефоную незабаром.

Авер’янова кинуло в холод:

— Стійте! Зачекайте! Моя справа термінова.

Мовчанка. І за кілька секунд:

— Тоді чому ви не набрали в суботу?

Росіянин зітхнув і виклав усе начистоту:

— Бо боявся. Думав… я сподівався, що справа владнається без вашої допомоги. А тепер уже пізно. Або ми робимо справу просто зараз, або я шукатиму… — Григорій хотів сказати, що шукатиме когось іншого, але вчасно схаменувся, зметикнувши, що найманець образиться і покладе трубку; та й блефувати він не мав наміру: нікого іншого найближчим часом йому не знайти, — …або інакше ваше втручання не матиме сенсу.

На цей раз мовчанка розтяглась майже на хвилину. Авер’янов терпляче вижидав, і зрештою Карий неохоче озвався:

— Ресторан «Суаре» на Артема, недалеко від «Лук’янівської». Буду там через годину. З собою візьміть десять тисяч доларів. Це депозит, що не підлягає поверненню в разі виникнення непередбачуваних обставин або якщо ви раптом передумаєте в останній момент. Усі поточні витрати покриваєте з власної кишені. Про мій гонорар поговоримо окремо.

«Мати Божа! — жахнувся росіянин. — Якщо в нього депозит у розмірі десяти тисяч, то скільки він попросить за роботу? Це здирництво!» На хвильку в нього відібрало мову. Оговтавшись, запитав:

— Як я вас упізнаю?

— Я сам вас знайду, — відказав Карий і обірвав розмову.

Авер’янов довго сидів, наче оглушений — склавши руки на столі, кліпаючи водянистими очима і безтямно витріщаючись у порожнечу. Хвилин за п’ять чоловік поволі очуняв і поліз по гроші до вогнетривкого сейфа, вбудованого у стіну праворуч від стола, заспокоюючи себе, що половину витраченої на вбивство суми стягне з Шафіна. Дем’ян упиратиметься, але, зрештою, заплатить. Куди він дінеться, особливо, коли справу буде зроблено?

Одягнувшись, забравши із собою обидва телефони і товсту пачку стодоларових купюр, перший віце-президент АНТК ім. Аронова залишив кабінет.

47

18 лютого 2013, 19:21 (UTC +2) Микільська Борщагівка, Київ

Діана сама здивувалась, як потепліла кров, що йшла від серця, і як залоскотало внизу живота, коли побачила, хто телефонує.

— Привіт.

Даня вовтузився на підлозі, чіпляючись за мамині ноги. Артем сидів біля комп’ютера, повністю зосередившись на відео з YouTube, де розповідали про найдивніших динозаврів тріасового періоду. Діана намагалась приготувати вечерю.

— Привіт! — густим і тягучим, як мед, голосом привітався Марсель. — Я не розбудив тебе?

Зиркнувши на настінний годинник, Діана подумала, що запитання абсурдне, і хіхікнула.

— Додивлялася сьомий сон, — фальшиво позіхаючи, сказала вона. А тоді перейшла на нормальний голос: — Ще рано, Марселю, я навіть не збиралась вкладатись, — вона тепер тиждень лягатиме після півночі, порядкуючи у квартирі після того, що у ній натворив Грубодупенко.

— Я не знаю, наскільки велика різниця в часі між Парижем і Києвом.

«Дивно. Навіть я це знаю», — подумала Діана.

— Лише година. У нас пів на восьму.

— Прекрасно, — промовив француз. — Нарешті маю гарні новини.

Діана, здивувавшись, підняла ліву брову.

— Ти не забув, що мене відсторонили від розслідування катастрофи? — переборюючи цікавість, запитала вона.

— Знаю, знаю! — із роздратуванням прогудів Марсель. — Мені телефонував хтось із ваших, Аверін чи якось так.

— Мабуть, Авер’янов, — знічуючись, припустила жінка. — Це той, хто телефонував мені у Франції.

— Можливо, він. Я не запам’ятав. Він разів п’ять повторив, що тебе усунуто, напевно, боявся, що я не зрозумію, після чого зажадав, щоб ми більше не повідомляли тобі подробиць розслідування і не надсилали матеріалів, що стосуються катастрофи.

— Справді? — у Діани похололо в грудях. Справа подобалась їй усе менше. Вона почувалась так, наче в темному, гнилому погребі намацала руками щось слизьке й вогке і не могла визначити, що саме стискає: чи то ковзку мотузку, чи то отруйну змію.

— Так.

— Тоді чому ти телефонуєш мені?

— Бо той Аверін видався мені повним мудаком. Він навіть не потурбувався відрядити когось замість тебе.

Діана пирхнула:

— Не буду переконувати в протилежному, бо ти, по суті, маєш рацію. — (Дані набридло вовтузитись біля маминих ніг, він став на рівні і тепер намагався залізти до шафки з кухонним посудом; Діана підступила впритул до стола і підперла дверцята коліном, не даючи Данилу пробратись досередини.) —