Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

Міст-на-Літаві {130} сяяв так само, як на другому боці за мостом зоріла Кіраль-Гіда, Ціслейтанія і Транслейтанія {131} . В обох містах, угорському і австрійському, грали циганські оркестри, сяяли вікна кафе і ресторанів, там співали й пили. Місцеві буржуа і службовці водили туди своїх дружин та дорослих дочок, і увесь Міст-на-Літаві, «Bruck an der Leite»[125], і Кіраль-Гіда — це було не що інше, як один суцільний великий бордель.

В одному з офіцерських бараків у таборі Швейк уночі чекав на свого надпоручника Лукаша. Той пішов увечері до міста й ще досі не повернувся. Швейк сидів на розстеленому ліжку надпоручника, а навпроти нього на столі примостився денщик майора Венцеля.

Майор знову повернувся до полку, після того як під час операцій на Дрині в Сербії довів свою цілковиту нездарність. Розповідали, нібито він наказав розібрати й знищити понтонний міст, хоч по той бік ріки залишалася ще половина його батальйону. Тепер його призначили начальником кіральгідського полігону. Крім того, він мав якісь господарські обов’язки у військовому таборі. Офіцери говорили поміж собою, що тепер майор Венцель зіпнеться на ноги.

Кімнати Лукаша і Венцеля були в одному коридорі.

Денщик майора Венцеля Мікулашек, невеличкий на зріст рябуватий солдатик, сидів на столі, колисав чорта ногами і лаявся:

— Дивуюся цьому моєму старому лобуреві — не йде й не йде додому. Хотів би я знати, де ця шельма цілу ніч тиняється? Коли б хоч здогадався лишити мені ключ від кімнати, я б собі ліг і сміявся з нього, — там у нас вина досхочу.

— Він, кажуть, краде, — кинув Швейк, розвалившись на ліжку і димлячи сигаретою свого надпоручника, бо той заборонив йому пахкати в кімнаті люлькою. — Ти, певне, знаєш добре, звідки у вас вино взялося?

— Куди мені накаже, туди я й іду, — тоненьким голоском проказав Мікулашек. — Напише мені вимогу на продукти для лазарету, а я несу їх, звичайно, додому.

— А коли б він тобі наказав пограбувати полкову касу, то ти б і це зробив? Ти хоробрий, як за плотом, а насправді тремтиш перед ним, як осика.

Мікулашек закліпав очицями;

— Тут я б іще подумав.

— А тобі й думати нема чого, жовтодзьобий шмаркачу, — розкричався на нього Швейк, але раптом замовк.

Відчинилися двері, і ввійшов надпоручник Лукаш. Він, як це зразу було видно, був у дуже доброму настрої, бо надів кашкета задом наперед.

Мікулашек так злякався, що навіть не зіскочив зі столу, і, сидячи, козирнув, забувши при цьому, що не має на голові кашкета.

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, все в порядку, — відрапортував струнко, по-військовому, згідно з усіма приписами, Швейк, причому з рота в нього стирчала сигарета.

Проте надпоручник Лукаш і оком не повів у той бік, а попрямував до Мікулашека. Той прикипів до столу і з вибалушеними очима стежив за кожним рухом надпоручника, і далі віддаючи йому честь,

Надпоручник Лукаш підійшов до нього не дуже певним кроком і відрекомендувався:

— Надпоручник Лукаш. А ви хто такий?

Мікулашек мовчав, немов йому заціпило, а Лукаш підсунув своє крісло, сів перед Мікулашеком і, дивлячись на нього, сказав:

— Швейку, принесіть мені з чемодана револьвер.

Поки Швейк порпався в чемодані, Мікулашек мовчав і тільки перелякано дивився на надпоручника. Хоч він у цю хвилину і усвідомлював, що сидить на столі, але його охопив ще більший розпач, бо він своїми ногами дотикався колін надпоручника.

— Чуєте, чоловіче, як вас звуть? — вигукнув угору до Мікулашека надпоручник.

Але той як води в рот набрав. Як пізніше розповідав, з ним, коли несподівано зайшов надпоручник, сталося щось ніби параліч. Хотів зіскочити — і не міг, хотів відповісти — не міг, хотів перестати козиряти, але й цього не зміг.

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, — озвався Швейк, — револьвер не заряджений.

— Так зарядіть, Швейку!

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, в нас нема набоїв, та й кулею буде дуже важко збити його зі столу. Дозволю собі зауважити, пане обер-лейтенанте, цей Мікулашек денщик пана майора Венцеля. Він завжди втрачає мову, коли бачить когось із панів офіцерів. Вів взагалі соромиться говорити, одне слово, це таке, як я кажу, жовтодзьобе горобеня. Пан майор Венцель наказує йому стояти в коридорі, коли йде кудись до міста, а воно, дитинча, біда нещасна, блукає від денщика до денщика по всьому бараку. Аби ж хоч мало причину злякатися, адже воно, власне, нічого поганого не зробило.

Швейк плюнув; у його голосі й у тому, як він говорив про Мікулашека в середньому роді, відчувалася повна зневага до боягузтва денщика майора Венцеля і до його невійськової поведінки.

— Дозвольте, — вів далі Швейк, — я його понюхаю.

Швейк стяг зі столу Мікулашека, який далі пришелепувато дивився на надпоручника, поставив його на підлогу і обнюхав його штани.

— Ще ні, — заявив, — але вже почалося. Може, його викинути?

— Викиньте його, Швейку.

Швейк випровадив тремтячого Мікулашека в коридор, зачинив за собою двері й сказав йому:

— Щоб ти знав, йолопе, я тобі врятував життя. Коли повернеться пан майор Венцель, щоб я тебе бачив з пляшкою вина у мене. Без жартів. Нишком поцупиш — і квит. Я ж тебе справді вирвав з обіймів смерті. Коли мій обер-лейтенант п’яний — біда. Тільки я один умію його вкоськати — більше ніхто.

— Я… Я…

— Смердючка ти, — презирливо кинув йому Швейк, — сиди на порозі й чекай, аж поки прийде твій майор Венцель.

— Це дуже гарно з вашого боку, — привітав Швейка надпоручник Лукаш, — що ви нарешті повернулись. Я хочу з вами поговорити. Не виструнчуйтеся так подурнуватому переді мною. Сядьте, Швейку, і залишіть для себе оте ваше «насмілюсь доповісти». Заткніть пельку і уважно слухайте.

Ви знаєте, де в Кіраль-Гіді Шопронська вулиця? Облиште, ради бога, це ваше «насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я не знаю». Не знаєте, то скажіть: не знаю, і кінець. Напишіть на клаптику паперу: «Шопронська вулиця, номер шістнадцять». У цьому домі є крамниця залізного товару. Ви знаєте, що це таке? Чорт забери, не говоріть «насмілюсь доповісти». Скажіть — знаю або не знаю. Отже, знаєте, що таке воно насправді крамниця залізних товарів? Знаєте? Добре! Ця крамниця — власність якогось мадяра Каконі. Знаєте, що таке мадяр? Так, Himmelherrgott, знаєте чи не знаєте? Знаєте? Добре. Над крамницею є квартира, і він там живе. Ви знаєте про це? Кажете, що не знаєте? Так я вам кажу, що він там живе. Досить цього? Досить.