Читати книгу - "Мертвим не болить"

сосонок стояв так само тихо, огорнутий клубами туману. Було тихо, глухо, жодна гілка ніде не зворухнулася. Пташок вони чомусь тут не чули, тільки одного разу десь угорі постукав по сухостою дятел і змовк. Сущеня добре розігрівся із своєю нелегкою ношею, йому давно вже хотілося відпочити, але Войцик ніби не бачив того, і Сущеня змушений був брести далі. Трапилися їм уже дві просіки, але обидві пролягали впоперек їхнього напрямку. Час від часу поглядаючи навсебіч з-під ліктів розставлених рук, Сущеня в основному впізнавав ліс і міркував, що йдуть вони ніби правильно. За третьою просікою повинен був початися квартал старих сосон. Колись, ще до колгоспу, тут молоді хлопці з Мостища заготовляли взимку ліс для вивезення в Донбас, і тут у нього вперше почалося з Анелею... Почалося ніби щасливо, та ось як закінчиться... Від цього кварталу Бабичі вже зостануться збоку, вважай, вони проминули село. Правда, коли йти прямо, то попереду їм може бути скрутно — попереду шосе, його так само треба переходити в лісі. Добре б перейти вночі, а вдень... Хіба що допоможе туман.

Увесь час ідучи на невеликій відстані позаду з двома рушницями на плечах, Войцик із заздрістю думав, який же здоровенний чоловік цей Сущеня. Зігнувся ледве не до землі, а пре і пре, ніби трактор, і навіть не спиниться для відпочинку. Дужий залізничник, нічого не скажеш. По правді, то Войцик здавна недолюблював таких ось здорованів, хоч би хто вони були. Він якось хворобливо відчував їхню перевагу над собою, поставити ж на противагу не мав чого. Хіба що розум, розважність, може, навіть хитрість. Чи як невдало казали — принциповість. Та принциповість потрібна була до війни, у класовій боротьбі, у їхній складній службі, а тут нащо вона. На війні значно більше потрібна така ось дужість, проста чоловіча сила, якої у Войцика малувато. Та що зробиш, кожному своє. Тому хай несе, якщо сам напросився. Дуже навіть можливо, що командир Трушкевич запитає, де забитий, та ще пожене по труп. То тут буде недалеко, табір уже під боком, труп, коли що, можна привезти потім на підводі. Зрозуміло, у табір Сущеню вести не можна. Це буде просто скандал, якщо він, той, кого послали вбити зрадника, приведе його в загін. Він, звичайно, стрельне його, хіба що ближче до річки. І тоді буде вільний. Сам-один він уже якось добереться до своєї пущі і доповість Трушкевичу: наказ виконано. Правда, не обійшлося без втрат, Буров забитий. Але на війні хіба це диво — втрати? Скільки вони вже втратили за осінь і літо...

До третьої просіки вони ще не дійшли, як десь збоку забахкали постріли. Не так, щоб близько, але і недалеко. У тумані звуки пострілів лунали приглушено, невиразно, важко було розібратися, яка до них відстань. Сущеня недовго постояв із ношею і в’яло опустився на землю. Войцик також став навколішки на мох. Обидва слухали. Бахкало, може, з десяток чи більше рушниць, туманні нетрі лісу доносили короткі, без відлуння постріли, які пружно віддавалися в повітрі, ніби вибиті з пляшок корки.

— У Бабичах, ага? — спитав Войцик.

— Якби ж у Бабичах, — дослухаючись, сказав Сущеня. — То з іншого боку. Чи не на шосе.

— На шосе?

— Ну.

— Так ще й шосе тут? Куди ж ти завів?

Войцик тихо про себе вилаявся, — він зовсім забув, що тут десь повинно бути шосе. Про нього він і не подумав навіть.

— А куди ж було ще вести! — з тихою образою мовив Сущеня.— Ви ж кажете: у Бабичах німці?

— Ну, німці.

— Значить, лише сюди. Через шосе.

Так, мабуть, справді через шосе, іншої дороги в пущу нема. Може, вперше Войцик подумав, що Сущеня йому потрібний, що без нього він знову заблудить у цьому чортовому лісі. А заблудившись, недовго налізти на рожен і розпрощатися з життям. Цей хоч знає місцевість і, може, ще виведе до своїх.

От якби він був свій, чесний чоловік, а не зрадник!

Але ж якби був свій, а не зрадник, то, мабуть, не довелося б їм тут швендяти і Буров би не лежав тепер на вогкому мосі, задерши догори щетинисте підборіддя. Якби не був зрадник. А він ще й з наганом, думає, мабуть, що Войцик забув про той наган Бурова і не відбере його назад. Але треба відібрати. Коли не тут (щоб не загострювати ситуації), то вже за шосе, мабуть, треба відібрати. Усе ж зрадник, яких тепер, у війну, розвелося немало — одні самі ставали зрадниками, за власним бажанням, так би мовити, з якихось корисливих міркувань, інші — з безвиході, страху, боячися за життя, за дітей, сім'ю. Але те не міняє суті, зрадник є зрадник. Не дивись, що якийсь там прикинувся смирним і навіть готовий нав'язати тобі почуття жалю до нього, а потім... А потім — ніж у спину, кулю в спину. Хто знає, що в нього в голові, у цього Сущені, чого там його навчили в поліції. Коли вже побував у них, добра не чекай. Мабуть, завербували, примусили чи вмовили і дали завдання. Інакше б живого не випустили. Войцик усе розуміє, його не ошукаєш. Дещо побачив за життя, дечого навчився.

Вони полежали на мосі, трохи відпочили, тривога від стрілянини помалу вляглася, тим більше, що стрілянина якось втихла. Тоді знов пішли в тому ж напрямку — до шосе. Тільки тепер ішли обережніше: попереду Сущеня зі своєю ношею, кроків п'ятдесят за ним — Войцик. Часто спинялися по одному чи обидва разом і слухали. Туман не щезав увесь день, хіба трохи порідшав під вечір, угорі потягнуло лісовим шумом, від легкого вітерця трохи заворушилися верхівки сосен. У цьому пошумі стало, проте, гірше чути, і вони знов попадали від несподіваного гуркоту, що почувся попереду. Лежачи, збагнули: мабуть, підійшли до шосе, там, десь близько, проносилися машини. Правда, через зарості підліска їх не було видно, як не видно було й шосе.

Коли гуркіт трохи вщух, Войцик, пригнувшись, підбіг до Сущені:

— Шосе, так?

— Шосе.

— Що ж робити? Перейдемо?

Перш ніж відповісти, Сущеня послухав. Ліс слабо шумів, як і раніше, але автомобільний гуркіт помалу вщухав, оддаляючись праворуч; ліворуч лісовий простір огорнула тиша. Хоча, звичайно, кожної хвилини там знов могли з'явитися машини.

— Може, краще вночі, як стемніє, — непевно заперечив Сущеня.

— Ну, скільки чекати...

— Та так, треба було б