Читати книгу - "Пан Ніхто"

Я лінькувато підвівся, проклинаючи той людський порок — цікавість, й узяв бінокль. Він був невеликого калібру й оправлений у перламутр, звичайний бінокль, що їх жінки беруть до театру. Аби краще випробувати його, я вийшов на терасу. Вдалині, саме навпроти, між двох гостроверхих сусідніх будівель, виднілася частина фасаду «Зодіаку». Мініатюрний перламутровий прилад на мій подив виявився таким сильним, що я добре побачив вікна кабінету голови.

Едіт визирнула на терасу, квітуча й свіжа, в сніжно-білому халаті:

— Приємно, авжеж? Ці квіти…

— І всі твої дурниці. Навіщо тобі знадобилось оце?

Жінка глянула на бінокль, й обличчя її набрало таємничого виразу. Вона зробила знак «мовчи» і проказала недбало:

— Для театру, звісно. Купила випадково. Я, знаєш, трохи короткозора й оскільки позавчора ходила в театр…

Ясно, що цю розмову нам доведеться продовжити іншим разом. Але це не значило, що ми мусимо сидіти й споглядати одне одного склавши руки. Я наблизився до жінки й обійняв її за плечі крізь м'яку тканину халата.

— Люба Едіт, ти виходиш з ванни, як Венера із хвиль…

— Не верзи дурниць…

— Хронос і Венера, — вів я далі. — Бог часу і богиня кохання…

— Хронос не бог, а титан. Не плутайся в міфології.

Я ледве розчув останні слова, бо її свіже обличчя майже торкалося мого і заважало зосередитися. Едіт не пручалась, але в неї не відчувалося нічого більшого за терплячу байдужість. Наша дружба — це гра, до того ж не дуже цікава для другого партнера. А в іграх погано те, що хоч усе виглядає як справжнє, проте гра залишається тільки грою.

_________

За кілька днів подзвонив Уорнер і запитав, чи не зайшов би я до нього. Нічого не вдієш, доведеться зайти, хоча той Уорнер почав уже й снитися мені.

Чоловік із сірим обличчям і в сірому костюмі зустрів мене звичною холодною ввічливістю, запропонував стілець і сигарету. Останнє слід було розцінювати як вияв особливої прихильності, бо сам Уорнер не курив.

— Позавчора, коли розповідали мені про поїздку, ви дещо приховали, — сказав Уорнер після того, як я закурив.

— Коли щось і приховав, то тільки тому, що це мусив розповісти інший.

— Інший розповів, — кивнув перший чоловік з біблії. — Але ви все-таки приховали. Не довіряєте мені, Роллане?

— Чому ж? Просто я залишив можливість видобути й останню подробицю моєї біографії…

— Так, але я саме й видобував ті подробиці, а не ви їх звіряли мені.

— Знаєте, — відповів я, — довіра в наш час і в нашій професії…

— І все-таки, — перебив мене Уорнер, — ви довірилися Райманові.

— Не треба перебільшувати. Я зробив йому одну дрібну послугу. Послугу, яка мені нічого не коштувала, крім певного напруження.

Чоловік за столом кинув на мене допитливий погляд:

— Припускаю, ви маєте певне уявлення про характер тієї… послуги?

— Звичайно. Райман, власне, й казав, що збирається мені все пояснити, та я його не розпитував. Вибачте, але для мене цей випадок є тільки епізодом, що стосується більше Раймана, ніж мене.

— Цей епізод однаково стосується вас обох. Райман діяв неправильно, ви — також.

Я здвигнув плечима, мовляв, гаразд, хай так! І втупився в свою сигарету.

— Наша фірма має широкі зв'язки із східними ринками, й ми не бажаємо ускладнювати ці зв'язки через свавільні дії того чи іншого представника фірми. Райман діяв на власний розсуд і, певно, задля своєї користі, а ви йому допомогли, хоч ніхто вам не давав на це дозволу.

— Треба було попередити, що можна робити, а що — ні.

— Я не міг вас попередити про речі, про які навіть не підозрював. Тепер, одначе, вважаю, що ви попереджені. «Зодіак» є торговельною фірмою, і ви, як представник цієї фірми, повинні обмежувати свої дії виключно галуззю торгівлі.

Він знову швидко глянув на мене й додав м'якше:

— Цілком природно, ви ще новачок, і ми прекрасно розуміємо, що провина падає переважно на Раймана. Навіть припускаємо, що ви гадали, начебто Райман діяв за нашими інструкціями.

— Я взагалі не думав на цю тему, — зізнався я з легкою досадою. — Взагалі мушу вам сказати, що майже забув про той випадок…

— Чудово, — кивнув Уорнер. — А тепер забудьте про нього зовсім.

«Це таки станеться, — сказав я сам собі, вийшовши в коридор, — однак не раніше, як проаналізую той випадок з усіх боків і вилучу його з обігу». Поворот був раптовий, хоча й не зовсім непередбачений. Райман, звісно, діяв за їхніми інструкціями, і, певно, саме за інструкціями того святого Адама. Завдання номер один — перевірити мене. Завдання номер два — втягти мене в розвідувальну роботу. Тепер же встановлено, що завдання номер два, якщо взагалі воно було, скасовується. Люди вмивають руки. Райман діяв невідомо за чиїм наказом, але, в усякому разі, начебто без відома «Зодіаку». Фірма знову постала у своєму незаплямованому блиску. Чому? Бо досі не довіряють мені? Чи вже переконані, що я не комуністичний агент, а припускають, ніби я можу бути агентом іншої розвідки? Чи я взагалі їм не потрібен? Усі ці «чому» треба добре обміркувати.

Надвечір Едіт постукала до мого парубоцького житла, щоб витягти мене в кіно. Нема ліпшого, як жити поруч з коханою жінкою, але в окремому помешканні. Особливо коли жінка схожа на Едіт і ніколи не шукає тебе сама, хіба що в випадках, коли ми домовилися кудись піти.

Цього разу мені нікуди не хотілося йти, але я обіцяв і не бачив способу відмовитися.

— Ти нічого не кажеш мені про бінокль… — нагадав я їй, коли ми вийшли на вулицю й розкрили парасольки.

— Що говорити, коли ти й сам зрозумів. Спостерігала «Зодіак».

— А на біса?

— Минулого вечора блиснуло світло саме над кабінетом Еванса. Якщо ти помітив, вікно там завжди затулене віконницями. Але того вечора хтось, певне, прочинив на мить віконниці й блиснуло світло…

— Той «хтось» — прибиральниця.

— Прибиральниця о десятій вечора? Щоб ти знав, «Зодіак» замикають о сьомій. А прибирають там зранку.

— Все-таки не розумію, чим тебе зацікавило те світло і те приміщення.

— А ти бував там?

— Навіть не знаю, де вхід,

— А я знаю. Туди входять з одного-єдиного місця — сходами через кабінет Еванса.

— Це мене не стосується. І тебе — також.

— Та послухай, Морісе: якщо в «Зодіаку» є секретний архів, він мусить бути саме в тому