Читати книгу - "Пан Ніхто"

________

Ми повернулися до Амстердама якраз на час обіду, і я скористався цим, щоб улаштувати сюрприз для Едіт, одразу заявившись у ресторан, де ми звичайно харчувалися. Вона сиділа на постійному місці, біля вікна, і саме вивчала меню.

— Добридень, замовляй, будь ласка, на двох, — сказав я, сівши навпроти неї.

На її обличчі появилася бліда посмішка, а це не так-то й мало, коли мати на увазі, що воно рідко виражало більше, ніж відповідність або стримувану досаду.

— Я саме думала про тебе, — зізналась Едіт, одіславши кельнерку. — Власне, весь час думала про тебе.

— Я також думав. І переважно про те, чи не накоїла ти якихось дурниць.

— Що ти маєш на увазі? — наївно запитала секретарка, хоча чудово зрозуміла, що саме я мав на увазі. — Останнім часом чимало кавалерів за мною упадало.

— Я не втручаюсь у твоє приватне життя. Аби тільки ці кавалери були не з «Зодіаку».

— А то ж звідки?

— Ти диви! І хто ж був найвидатнішим представником цього товариства?

— Ну, «товариство», може, й занадто гучно сказано Але тут фігурували перша людина біблії Адам Уорнер і перша людина «Зодіаку» — містер Еванс.

— Для початку — непогано. Одначе…

Кельнерка принесла запотілі кухлі пива і тарілки з першим, як я підозрював, ненависний мені томатний суп, хоча його й подали під іншою назвою.

— Що — одначе? — нагадала мені Едіт, коли дівчина відійшла.

— Я хотів сказати, що, коли чиясь кар'єра зразу починається з найвищого рівня, вона звичайно швидко вривається — через брак перспективи.

Едіт із задоволенням їла свій суп. А я тільки покуштував і відсунув тарілку. Просто дивуюсь з представників англо-німецької раси, як їм може смакувати це рідке і гаряче томатне пюре.

— А може, ти трохи ревнуєш? — поцікавилась Едіт.

— Може, але зовсім трішки. Коли хочеш, щоб я ревнував більше, розкажи докладніше.

— Подробиць поки що замало. Містер Еванс двічі здибував мене в коридорі й оглядав досить приязно, а вдруге навіть запитав, відколи я тут і де саме, й підтакував на мої відповіді: «Дуже добре, дуже добре», — продовжуючи оглядати мене з усіх боків, отож я навіть не зрозуміла, якої частини моєї фігури стосувалося те «дуже добре».

— Оце й усе?

— Тобі мало?

— А Євин чоловік?

— Адам Уорнер? Він зайшов далі: запросив мене повечеряти.

— І ти, ясна річ, прийняла запрошення?

— А як інакше? Ти сам казав, що коли відмовляєшся від спокусливих пропозицій, це викликає підозру.

— Я не робив узагальнень. Мав на увазі конкретний випадок із квартирою.

Підійшла офіціантка, цього разу з двома порціями телячого філе, що було щедро гарніроване смаженою картоплею. Звичайна страва, але зарекомендована багатовіковою людською практикою як смачна й поживна. Якийсь час ми їли мовчки, точніше, до моменту, коли з телятиною було покінчено і дівчина спитала, що подавати на десерт.

— Отже, подробиці, — нагадав я.

— Ой, то було просто наче другий допит, тільки приправлений устрицями, білим вином та індичкою з апельсинами. Цей чоловік справді позбавлений будь-якого смаку. Він запивав індичку білим вином. Так само, як і устриці.

— А чи не можеш ти залишити кулінарні враження на потім?

— Я ж сказала: другий допит. Хоча й у формі дружньої бесіди. Почав з мене, а скінчив тобою. Центральна тема: наші взаємини.

— Для цих людей немає нічого святого, — пробурчав я.

— Особливо його цікавив момент нашого знайомства.

— Сподіваюся, ти не заплуталась у своїх варіаціях.

— Яких варіаціях? Виклала йому все так, як ми й умовилися з тобою: прочитала оголошення й прийшла. «А чому він зупинився саме на вас?» — «Звідки я знаю. Через те, припускаю, що інші були гірші». Тут він чи не вперше уважніше огледів мою статуру. «Так, — каже, — відповідь здається переконливою».

— Далі?

— Далі все в тому ж дусі. Хоча п'ять разів повторював: «Не хочу втручатись в інтимності» та «Сподіваюсь, я не дуже нахабний». Ага, запитував, чи була я з тобою в Індії. Власне, з цього запитання він і почав. Я відповіла йому, що ти в Індії був до того, як ми познайомились, про що дуже шкодую, бо мені остогидло слухати казки про ту Індію. Чуєш, Морісе, а ти справді був у Індії?

— Спілкування з Уорнером погано впливає на тебе, — зауважив я. — Твоя природжена підозріливість набуває маніакальних розмірів.

Офіціантка принесла каву. Я запропонував Едіт сигарету й закурив сам.

— Як ти гадаєш, навіщо Уорнер скористався твоїм від'їздом, щоб допитувати мене?

— Він не скористався моїм від'їздом. Просто вважав, що зі мною покінчено, і хотів подивитися, з якого тіста зроблена ти.

— Як це «з тобою покінчено»?

— А так. Маю враження, що цю подорож було влаштовано тільки для перевірки. Мене, здається, вважали за болгарського шпигуна чи щось подібне.

Едіт несподівано засміялася тим сміхом, який раптово змінював її обличчя, в таку мить воно ставало світлим і веселим обличчям молодої дівчини.

— Ти — болгарський шпигун?

Жінка знову зайшлася сміхом.

— Не бачу нічого смішного, — пробурчав я ображено. — Ти, видно, маєш мене за справжнього дурня.

— Зовсім ні, — заперечила Едіт, силкуючись заспокоїтись. — Але ж — болгарський шпигун, ха-ха-ха…

Трохи набурмосений, я чекав, коли минеться приступ.

— А, власне, як там? — запитала секретарка, нарешті вгамувавшись. — Чи й справді жахливо?

— Чому жахливо? Хіба що випадково впадеш з п'ятого поверху. Але і тут це пов'язано з неприємностями.

Ми обмінялися ще кількома незначущими репліками й рушили саме вчасно, щоб скористатися паузою між двома нападами дощу. Я провів Едіт до її покоїв на горішньому поверсі і з чемності ввійшов до кімнати. Шпалери, меблі, килим у спальні були витримані в блідо-зелених кольорах, і ці ніжні тони разом з терасою, зарослою декоративними кущами й квітами, надавали помешканню якоїсь садової свіжості, що спонукала тебе сісти.

Моя секретарка підійшла до програвача в кутку й поставила якусь оглушливу платівку. Едіт мала незбагненну прихильність до джазу, але не до банального й приємного, а так званого «серйозного» джазу. Наскільки я міг судити з найулюбленіших її шедеврів, основною і єдиною метою серйозного джазу Є демонстрація того, що й найкращу мелодію без особливих зусиль можна перетворити на пекельну какофонію.

— А ти хіба не підеш відпочивати? — докинула жінка, зрозумівши, що пластинка неспроможна вигнати мене.

— О, на все є час, — відказав я легковажно, вмостившися в одному з салатових крісел.

— Тоді дозволь мені викупатися.

— Мийся як удома, — проказав я.

Поки я неуважливо слухав завивання саксофонів та плюскіт води, в моїй уяві поставали невиразні видіння не тільки водяних струменів, але й тіла під тими струменями, а мій погляд