Читати книгу - "Пан Ніхто"

Паузу в програмі наступного дня — останнього нашого дня в Софії — нам не піднесли на блюдечку, її насилу відвоював Райман тривалою симуляцією нездужання. Веснянкуватий, певно, хотів будь-що лишитися на самоті, й спроби наших фірм нав'язати «Зодіакові» якнайбільше товарів вже почали дратувати його. Кінець кінцем господарі вирішили дати нам спокій, щоб удаваний хворий міг лягти в ліжко.

Це сталося надвечір. Райман, дочекавшись, коли комерсант, який нас супроводжував, пішов, кивнув мені пальцем:

— Слухай, Морісе. Я хочу попросити тебе про одну послугу.

— Якщо тільки зможу виконати її.

— Це дрібниця, яку я й сам зробив би. Але ти розумієш, незручно, вдавши хворого, піти на прогулянку. А до того ж ти тут новачок і не викликаєш підозри. Отже…

Нашвидку і так само пошепки він виклав мені зміст послуги, якої чекав од мене. Взяти сумку, знайти бульвар Толбухіна — першу вулицю праворуч за пам'ятником вершникові[6] — такий-то номер, такий-то поверх. Тричі коротко подзвонити й спитати пана такого-то. Запитати в того пана: «Вибачте, ви говорите французькою мовою?», на що він мусить відповісти: «Розумію, але якщо говорять повільно». Коли мене впустять до квартири, мушу сказати, що прийшов від Бернара, а на запитання: «Від якого Бернара, молодшого чи старшого?» — відповісти: «Від Бернара-батька». Тоді лишити сумку й піти.

— Як бачиш, це зовсім просто.

— А коли хтось учепиться за мною?

— Коли хтось учепиться, ти зробиш круг і повернешся сюди з сумкою. Вчора за нами ніхто не стежив. Сьогодні ще менше ймовірності, що за нами стежитимуть. Звісно, мусиш стерегтися, але, як я вже казав тобі, вдавай, що не помітив переслідування.

— А якщо мене схоплять?

— Дурниці верзеш. Я думав, ти сміливіший.

— Справа не в сміливості. Але людина повинна врахувати все. Так само, як і при укладанні будь-якої угоди.

— Ну, коли тебе впіймають, хоч це й неможливо, найперше дотримуйся версії: один давній клієнт, довідавшись, що ти їдеш до Болгарії, дав тобі сумку з проханням передати такому-то. Ти навіть не знаєш, що в ній…

— Це повністю відповідає істині, — зауважив я наївно.

— Саме так. Тримайся цієї версії — й край. Я тебе визволю, даю гарантію. Однак при одній умові: не вплутуй мене. Інакше як я тебе визволю? І взагалі не забувай, що «Зодіак» — це сила і в тебе нема ніяких підстав полохатися.

Я виконав доручення точно за розкладом і в рекордний строк — за тридцять хвилин. Виявилося, нема нічого легшого, ніж виконати шпигунське завдання у власній країні за умови, що відповідні органи в курсі справи.

Одразу повернувся до готелю й увійшов до кімнати веснянкуватого, наче зопалу забувши постукати. Райман, який стояв біля вікна, здригнувсь від несподіванки.

— А, це ти! Нарешті!

— Чому «нарешті»? Все зроблено просто блискавично.

— Так, але мені здалося, що минули століття. Не думай, що я тебе недооцінюю, Морісе, однак тобі бракує досвіду в цих справах. Досить мені було уявити, як ти озираєшся на кожному кроці, щоб мене кинуло в піт.

— Може, досвіду й бракує, але я не озирався і все-таки відчував, що хвоста нема.

— Чудово. Ти зробив мені величезну послугу.

— О, послуга, яка нічого мені не варта, — відповів я скромно.

І це було не дуже далеко від істини.

Остання частина моєї місії в Болгарії пройшла дуже легко завдяки Райманові, який нічого не підозрював. Його нездужання спричинилось до медичного огляду з констатацією легкої застуди, йому дали кілька таблеток, які помітно зміцнили коли не стан здоров'я, то принаймні сон хворого. Веснянкуватий заснув як мертвий, і я зовсім спокійно вийшов з готелю й подався до відповідної установи.

Й ось знову картина, яку я стільки разів уявляв, тільки тепер уже не уявна, а цілком реальна: генерал, полковник і мій шеф серед освітленого важкою люстрою кабінету, які уважно оцінювали кожен мій крок і кожен сантиметр кроку. Власне, вони вже в курсі основних подій і цікавляться головним чином деякими дрібними деталями, деякими такими деталями, які примушують мене час од часу виймати носовичок й утирати чоло.

Полковник, як відомо, не може втриматись від критичних зауважень, хоча тільки в подробицях. Однією з тих мініатюрних деталей є моя ставна секретарка. Не в нинішній своїй ролі, а в попередній. Полковник назвав її призначення «стрибком у темряву».

— А хіба не стрибок у темряву — ходити софійськими вулицями з риском кожної миті зустріти знайомого? — відказую йому, оскільки знаю, що вся операція пройшла через руки полковника.

— Даремно нервувався, — завважив він спокійно. — Ми все організували так. що ніхто не встиг би й привітатися з тобою.

«Міг би повідомити про це й раніше», — подумав я, але змовчав, бо саме в цю мить почувся голос генерала:

— Не будемо відхилятися…

Це адресувалося полковникові, хоча відхилення викликав я, і я спромігся оцінити люб'язність генерала, так само як і наступні його слова:

— Вважаю, що досі Боєв тримався непогано.

Що шкільною мовою означає: дуже добре — «п'ять».

— А тепер ідімо далі. Маєш слово, Боєв.

Слово-то я маю, тільки от не відаю, що з ним робити. Бо точного, детально розробленого плану дій, якого, напевно, чекали від мене, й нема. Я перебуваю у стані повної бездіяльності, в становищі людини, що стоїть біля замкненого сейфа, про який тільки й знає, що в ньому є цікаві речі, але який не може не те що відімкнути, ба навіть просто торкнути. Таким чином, мені не лишалося нічого іншого, як накреслити перспективу з усіма її складностями й викласти гіпотезу щодо можливих дій, якщо, якщо, якщо…

Як це не дивно, мої констатації і скептичні прогнози викликали схвалення. Навіть мій шеф, який за інших обставин не забув би висловитись про шкоду від фантазування, цього разу втримавсь від уживання ненависного слова:

— Саме так: терпіння, вичікування, гранична обережність.

— Живи з думкою, ніби й справді змінив свій фах, — усміхнувся полковник.

Тоді ми перейшли до прискіпливого аналізу обстановки й до обговорення всіх імовірних і неймовірних ситуацій. Аж поки чорне небо в широких вікнах не набрало поволі фіалкового кольору