Читати книгу - "Нескінченна історія"

- Навіть тоді, і насамперед тоді, коли мої рішення, мо­жливо, здаватимуться вам незбагненними, - додав він рі­шуче. - Тому що я не один із вас; я не такий, як ви; я не од­ного з вами походження.

А тоді сам призначив термін своєї коронації: рівно че­рез сімдесят сім днів.

Отож Бастіян мав би коронуватися як Дитинний Царе­вич Фантазії. Церемонію коронації повинні були супрово­дити урочистості неймовірної, небаченої навіть у Фантазії пишноти.

Треба було негайно, зараз же вирядити посланців у всі краї та до всіх земель, бо він хотів би, щоби кожен підданий йому народ прислав на церемонію коронації по одному представникові.

Сказавши це, Бастіян вийшов, залишивши розгублених радників і достойників самих.

Вони не знали, як поставитися до сказаного, як повес­тися. Усе, що вони почули, звучало для них так страхітли­во, що вони, приголомшені його словами, спершу надовго замовкли, увібравши голови в плечі. А тоді почали тихень­ко перемовлятися. Достойники радилися-перемовлялися багато-багато годин, а тоді зійшлися на тому, що треба ви­конати Бастіянові накази, бо ж він, як-не-як, носить Знак Дитинної Царівни, а це зобов’язує їх до послуху, незалежно від того, чи вірять вони, що Місяцівна справді передала всю владу Бастіянові, чи вся ця метушня довкола прибуття Ба- стіяна є одним із незбагненних проявів її волі. Отож, не­зважаючи ні на що, відрядили посланців і виконали всі ін­ші розпорядження Бастіяна.

Так чи інак, а сам він цією справою більше не перейма­вся. Усі клопоти, пов’язані з приготуваннями до церемонії коронації, переклав на Ксаїду. А вже вона зуміла задіяти у Вежі Зі Слонової Кості всіх придворних, всіх слуг - та ще й так, що мало у кого залишався час на роздуми.

Ну, а сам Бастіян всі наступні дні і тижні зазвичай не­порушно сидів у покоях, які сам собі вибрав. Він невідрив­но дивився в одну точку - просто перед собою - і зовсім ні­чого не робив.

Він охоче забажав би чогось чи вигадав би якусь істо­рію, яка розважила б його, але йому більше нічого не при­думувалося, нічого не хотілося. Він почувався спустоше­ним і вичавленим.

І ось врешті-решт Бастіян надумав собі справді неймо­вірну річ. Він вирішив, що, мабуть, можна забажати собі Місяцівну. І якщо він і справді всемогутній, якщо всі його бажання збуваються, значить, Місяцівна теж мусить його послухатися і прийти до нього.

Цілими ночами він сидів і шепотів:

- Місяцівно, прийди! Ти мусиш прийти! Я наказую то­бі прийти!

І йому згадувався її погляд, що лежав у його серці як найкоштовніший скарб. Одначе вона все не йшла. І чим ча­стіше намагався він її до цього змусити, тим безповоротні- ше згасав у Бастіяновому серці, мертвів у його душі спогад про сяйво Місяцівни, аж доки там цілком не стемніло.

Він переконував себе, що до нього все це іще повернеть­ся, хай тільки він займе своє законне місце в Магнолієвому Павільйоні. Знову і знову бігав він до майстрів, підганяв їх, лякав погрозами, заохочував обіцянками, але хоч би що вони робили, все марно. Драбини ламалися, сталеві цвяхи гнулися, інструменти нищилися.

Лицарі Гікріон, Гісбальд і Гідорн, з якими Бастіян у старі добрі часи любив побалакати про те про се або ж зігра­ти в якісь ігри, тепер були мало на що придатні. На найни­жчому поверсі Вежі Зі Слонової Кості вони надибали собі винареньку і сиділи тепер там денно і нощно, пили, метали кості, горланили дурнуваті пісеньки або ж сварилися чи сперечалися, та так, що часом навіть хапалися за мечі. Іно­ді вони, заплентуючись, брели головною вулицею і чіпля­лись до фей, ельфинь, дикішок та інших істот жіночого ро­ду - мешканок Вежі.

- Чого ж ти хочеш, пане? - виправдовувалися вони, коли Бастіян вимагав від них пояснень. - Дай нам хоч ро­бити якусь роботу!

Та Бастіянові нічого не спадало на думку, отож наразі він потішав їх тим, що після коронації всі заживуть по- справжньому добре. Правда, він і сам не знав, що ця коро­нація могла би змінити.

Поступово псувалася і погода. Заходи сонця, схожі на рідке золото, траплялися тепер дедалі рідше. Небо було здебільшого сіре і захмарене, повітря ставало нестерпно задушливим. Ніде не повівав навіть найлегший вітерець.

Поступово наближався день коронації.

Відряджені до усіх усюд посланці повернулися. Чимало з них привели послів із найрізноманітніших країв Фантазії.

Проте декотрі прибули, не залагодивши справи. Вони сповіщали, що мешканці тих земель, куди їх послали, від­мовляються брати участь у церемонії. А подекуди і взагалі дійшло до прихованої чи навіть явної непокори. Бастіян вислухав усе це непорушно і незворушно; він просто дивив­ся кудись удалеч.

- Усьому цьому, - рішуче сказала Ксаїда, - ти остаточ­но покладеш край, ставши правителем Фантазії.

- Я хочу, щоби вони хотіли того, чого хочу я, - мовив Бастіян.

Та Ксаїда вже кудись пішла - мабуть, роздавати нові доручення.

А тоді настав день коронації, якій не судилося відбути­ся, і він увійшов до історії Фантазії як день кривавої битви за Вежу Зі Слонової Кості.

Уже зранку небо затяглося важкою свинцево-сірою ков­дрою хмар, які не дозволяли дневі по-справжньому розвид­нітися. Над усім запанували тремтливі сутінки, повітря було нерухоме і таке важке та гнітке, що ледве можна було продихнути.

Ксаїда разом із чотирнадцятьма майстрами церемоній підготувала надзвичайно насичену святкову програму, яка за своєю пишністю (а також за витратами на неї) затьмари­ла все, що бачила Фантазія будь-коли досі.

Уже з самісінького ранку на всіх вулицях і площах гра­ла музика, одначе то була дивна музика - дика, оглушлива, але попри це вкрай монотонна. Такої музики до цього дня і до цієї години у Фантазії ніхто і ніколи не чув. Усі, до кого вона долинала, починали притупувати ногами, хотіли вони того чи ні, танцювати і підстрибувати. Ніхто не знав музик, зодягнених у чорні маски, і ніхто не уявляв собі, звідки їх взяла Ксаїда.

Усі споруди і фасади будинків прикрашали ядучо- яскраві стяги і прапорці, проте вони мляво звисали донизу, адже зовсім не було вітру. Уздовж усієї головної вулиці та скрізь довкола височезного муру палацової частини було