Читати книгу - "Яр"

— Больше часу уговаривал! — виправдовувався перед ним Костя.

— Развяжи ему правую руку, — буркнув Семен Семенович.

Коли Костя виконав наказ, він поклав перед моїми очима вже знайомий мені текст і самописку. Я лежав нерухомо, тоді Семен Семенович крикнув Кості:

— В чем дело?

Костя матюкнувся, взяв шланг з табуретки й не вдарив, а лише торкнув мене по п'яті. Поштовх болю в голову був такий несподіваний, що я аж скрикнув, од чого біль посилився багатократ. Я відчув, що не зможу витримати ще одного такого удару, зроблю все, що від мене вимагають, тож схопив звільненою рукою самописку й з розгону, вже не звертаючи уваги на біль, довбонув пером по аркушеві. Бакелітова ручка розлетілася на скалки й забризкала чорнилом увесь аркуш. Слідчий і його підручний накинулись на мене з обох боків і заходилися бити чобітьми, але й від цих незапланованих ударів, і від нестерпного болю в голові я, певно, швидко втратив свідомість.

Після того, як Максим залишив роботу, в хаті відчувалася скрута, і хоча Марія знову влаштувалась техніком, бо німці готували цукровий завод до нового сезону, сподіваючись на врожай буряків, — торішні запаси в родині Нетреб помітно танули. І Максим почав шукати якогось підробітку. Повертатися знову до школи не випадало, про це він і не думав.

Повишукувавши в коморі струмент, яким колись користувався батько, Максим почав стругати ложки. Придалися й два липові обрубки, що хтозна й відколи сохли в коморі. Але ложкарство теж вимагало вміння, дарма, що хлопець замовив у коваля спеціальний різець, вигнутий гачечком. Ложки в Максима спершу виходили криві й неоковирні, але згодом він опанував ремество й настругав десятків із п'ять великих і малих, коротких і довгих ложок та круглих ополоників.

Батько поніс їх на базар, але одне, що ложкарів останнім часом розвелося в Ярі та навколишніх селах багато, друге — хтось почав лити кращі, з авіаційного дюралю, — торгівля йшла мляво. За день однорукому Архипові щастило продати не більше п'яти штук, та й базар збирався тільки двічі на тиждень — у четвер і неділю.

Максим звернувся до іншого: понакуповував сірчаної кислоти, живиці, коліщаток, тоді сам собі зробив паяльник з обрубка міді й почав тулити запальнички. Сірників ніхто вже не виробляв, люди забули, які й вони, і послуговувалися здебільшого примітивним кресалом. І, звичайно, запальнички користувались великим попитом: кремінчиків та бензину можна було виміняти в німців за крашанки, смалець або масло.

У хід ішло все — і гвинтівкові гільзи, і старі мідні тази, і дріт, і тонкі сталеві струни з гітар та мандолін — для пружинок. У коморі в Нетреб утворилася справжня майстерня. Навіть безрукий Архип допомагав синові, чим спромагався: вишукував на звалищах у яру шмаття бляхи, діряві мідні миски, тази й навіть вигнилі роги, ратиці та копита. Усе це він дбайливо складав у кутку комори, а в перервах між рейдами варив ті копита в солідолі, Максим їх вирівнював у лещатах і пиляв з них лобзиком досить пристойні гребінці. Особливим попитом користувалися густі — як засіб у постійній боротьбі людей зі «свійськими» комахами. Останнім і поки що не здійсненим задумом Максима був стругальний верстатик, бо в хід цієї зими пішли й призабуті веретена та кужелі. Однак для того, щоб мати верстат, він мусив спочатку заробити достатньо грошей: ціни на базарі підіймалися, надто ж на дефіцитний фабричний інструмент і деталі до нього.

Стоячи коло комірнього віконця, Максим випилював затиснений у лещата шматок мідного тазу, що мав перетворитись на маленьку плескату запальничку. Хлопцеві було добре видно хвіртку і стежину, що вела до неї. У двері тягло їдучим смородом підгорілого солідолу. Прилаштувавши щербатого чавунця до двох цеглин, батько варив у ньому порозпилювані кільця волячих рогів. Колись у Ярі була велика різниця, яку називали бойнею, і роги та ратиці безтарками вивозили в яр, але зараз люди знайшли застосування й цим покидькам. У яру на звалищі годі вже було знайти щось пристойне, бо й охочих виявилося чимало, тому безрукий Архип Нетреба ходив одного разу аж за Веприки, де серед степу біліли тут і там вивітрені кістяки худоби. Але здебільшого то були коні, які потрапили під обстріл німецької авіації, і волячі роги лишалися дефіцитом. Цю пару, крутих і гладеньких, Архип випросив у німців, що зарізали вчора миршавого сивого вола. У загонах бойні тепер була стайня якоїсь їхньої частини, що прикотила в Яр на возах, запряжених небачено великими кіньми. Хвостів у тих коней майже не було — сама куценька ріпиця з китичкою, зате копита вони мали завбільшки як відра, й Архип Нетреба часом думав, скільки б гребінців вийшло з кожного.

— А йди, дерехторе, — озвався він знадвору. — Чи вже, чи ше...

Він і досі називав сина дерехтором, хоч Максим уже не раз лаявся з ним про це.

Узявши в коморі двоє здорових обценьок, Максим витяг з киплячого солідолу одне розпиляне кільце. Воно було вже м'яке й піддавалось випростуванню.

— Вже? — спитав батько.

Максим кивнув і пішов звільняти лещата. Кожне кільце доводилось витримувати в лещатах, поки вичахне й заклякне, добрих півгодини. Захопившись роботою, Максим і не помітив, коли в двір увійшов Олег Попович.

— Здоров був, майстре!

Максим аж сіпнувся з несподіванки.

— Дра-ась...

Олег був простоволосий, і його лискуча біла лисина аж сяяла в продухвині дверей. Хлопець знову заходився загвинчувати розпластаний у лещатах виварений ріг.

— Не дуже продуктивно використовуєш свої сили, добродію! — реготнув Олег і заглянув йому через плече. — Фірма «Роги й копита»?