Читати книгу - "Дочка Чарівниць"

У відповідь стояла мовчанка, повна схвалення. Ця мовчанка підганяла Пустельника говорити далі:

— Пляму на собі має той серед людей, хто не вміє співчувати горю інших і не хоче полегшити їхніх страждань. І немає значення, чи це проста людина, чи король. Це завжди залишатиметься плямою. Однак якщо це стосується володаря, то маючи таку ваду, він не лише не допоможе своїм підданим, не зрозуміє, що вони страждають, і не полегшить їхніх страждань, а може вразити їх глибше й болючіше, ніж звичайна людина. Так, ваша королівна хвора, але я не зможу її вилікувати. Проте якщо у її серці живе хоча би маленьке, найменше зерно співчуття до стражденних, є сподівання, що за сприятливих умов це зерно проросте. Однак якщо у серці немає цього зерна, хвороба невиліковна. І горе підданим, яким дістанеться така володарка, яка би вона не була вродлива, розумна й обдарована. Святий Камінь це знав.

Мовчанку, що запала по його словах — а на цей раз це була мовчанка, наповнена страхом — порушив раптом тихий схлип. Айок зірвався на ноги. Біля входу до печери, невидима в тіні, стояла Люелле, тамуючи тихий плач. Блакитні дитячі очі Пустельника спинились на її стрункій постаті.

— Вона страждає від моїх слів. Якщо це справді страждання, а не зранений гнів чи марнославство, у вас є крихта надії…

— Ти допоможеш нам виростити із цього зернятка прекрасну квітку? — благально спитала Четверта Чарівниця. — Боюся, що ми самі не зможемо вилікувати цю ваду. До того ж, гадаю, що ми у ній також частково винні. Напевно, вона народилася з маленьким зернятком Любові у серці, але ми, Чарівниці, нічого так і не зробили, щоб допомогти йому розвинутись.

— Допоможи нам, святий Старче. Без твоєї допомоги не сповниться Пісня Єдина, Чари якої мають визволити нашу країну, — просив Айок.

— Уся ця країна хвора й страждає. Тільки вона, Люелле, може покласти край цим стражданням, тому допоможи нам, — додала Перша Чарівниця.

— Я не зможу вам допомогти. Проти цієї хвороби моя Сила не діє. Ваша також. Вона сама має собі допомогти.

— Як саме? — схвильовано спитали Чарівниці.

— Нехай залишається тут — серед тих, що страждають. Хай бореться із собою, із своєю огидою до них, відразою до їхніх ран, нехай плекає це крихітне, слабке зернятко. Якщо воно є. Бо якщо це так, то щоразу, коли їй вдасться полегшити страждання ближнього, зернятко ростиме. А коли настане такий день, що вона відчує велику радість у своєму серці, із зернятка народиться квітка, що дасть плід, якого ви так прагнете. Але це має статися само собою, лише з її волі. Інакше та квітка буде штучна, і її зламає перша весняна гроза…

Хоча знову запанувала мовчанка, всі погляди були звернені на обличчя Пустельника, наче хотіли прочитати з нього майбутнє. А він спокійно дивився своїми дитячими очима на Люелле, на Айока, на кожну з Чарівниць. Коли Люелле зустрічалась із цим ясним, добрим поглядом, опускала голову, бо хотіла би побачити в ньому зневагу, навіть гнів. Тільки не цей смуток, що так розуміє слабкість людської природи. Ні, Пустельник не гнівався на неї. І не засуджував її. Він її розумів — і співчував. Для гордості принцеси з роду Люілів це було значно важчою покарою, ніж якби він відвернувся від неї зі злістю чи презирством.

Колись Люелле — ще як була Панянкою — вважала, що найважчий у її юному житті був той рік, який вона прожила з Третьою Чарівницею у Містечку. Рік каторжної праці на будівництві мосту, коли поруч весь час були немилосердні Загарбники, а над головою свистіли їхні батоги. Рік перебування серед переляканих поневолених людей, які не знали, що таке свобода. Людей, в яких, здавалось би, було знищено будь-яку гідність та відвагу.

І Люелле-Панянка з усіх сил намагалася зрозуміти, як перелякані й принижені люди повторювали слова Пісні Єдиної, хоча за це їм загрожувала смерть, як вони допомагали слабшим за себе, наражаючись на лють наглядачів. І водночас вони й далі були перелякані, принижені й покірні Загарбникам у всьому. Багато часу мусило минути, поки Панянка збагнула, що люди такі і є: слабкі і сильні, великі й малі, добрі й злі, шляхетні й малодушні. І всі ці риси, що суперечать одна одній, вирують в одній людині. Це тоді вона, сама цього не знаючи, виросла з дитячого світу чорного й білого, світу беззастережних уявлень про добро й зло. Зрозуміла, що найчастіше трапляється той колір, який з’являється від змішування чорного й білого.

Виживаючи у Містечку, дівчина думала, що нічого такого ж важкого з нею вже не трапиться. А тепер вона була у пустелі — з величезним тягарем на серці. Послухалась Пустельника — його не можна було не послухатись, тим більше, якщо це — хтозна — останній шанс на те, щоб сповнилась Пісня Єдина. Вона мусить позбутись плями, яка в ній є. Будь-якою ціною. Навіть більше — вона завжди, напівсвідомо, розуміла, що ця пляма існує, однак не надавала цьому значення. Ця риса — яку назвав Пустельник — ніколи не видавалась їй найважливішою. Вона цілковито відійшла кудись убік, коли Люелле довідалась, що їй судилося стати володаркою країни. Їй видавалося, що це не вона повинна мати якісь почуття до своїх підданих, а вони до неї.

Тепер виявилося, що каторжне життя у Містечку було дрібничкою порівняно з життям у Пустелі. Люелле прокидалась ні світ, ні зоря й брела до переповнених хворими шатер. Долаючи огиду й відразу, промивала їхні нагноєні рани, а боротьба