Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

Не приймала й ніколи не прийме їх Україна. Як і всякі відщепенці, вони нічого не заслужили, крім гніву й презирства народного…»

— Упевнений, що Олесь Терентійович думав зовсім по-іншому, — дещо розгублено прогугнявив Сашко.

— А що, лише він один писав такі гнівні рядки про «запроданців»? Будь ласка, — Зорій узяв з полички невеличку книжечку, погортав, знайшов потрібне. — Слухай: «Хай росте ненависть,

хай росте злоба — націоналістам горе і ганьба!» Знаєш, хто автор цього шедевра? Не буду мучити тебе: ці гнівні рядки наваяв не хто інший, як відомий борець за українську справу й людина, яка і чимало зробила для того, щоб Україна стала незалежною, Дмитро Павличко. Щоправда, цей вірш «Плачуть на Волині» він написав у далекому 1957 році. Але біля його скроні навіть у той час револьвера ніхто не тримав.

А можливо, і тримав. Дмитро Васильович теж усім своїм життям спокутував ті нікчемні рядки. Йому нічого соромитися, він заслуговує на повагу й шану.

— Не заперечую: я особисто знаю Павличка, не раз спілкувався з ним і дуже його поважаю. Але зараз мова не про те. Ми всі не святі, й оцінювати кожного нині треба не по словах його, а по ділах. Ми, українці, в цю скрутну для Батьківщини годину повинні об’єднуватися, а не шукати в чужім оці порошину, а у своєму й пенька не помічати. І основою в нашій боротьбі мають бути наші відмітні риси, які вирізняють нашу націю від інших.

— Що я чую, Богдане Даниловичу? Чи ви, бува, не агітуватимете мене зараз ідеями націоналістів?

— Сашку, я просто озвучу кілька аксіом чи постулатів, які не потребують доказів, бо історичними фактами вже доведені. Перший і найголовніший постулат: українці як народ і Українська держава як така ніколи, наголошую — ніколи не прагнули захопити чи загарбати чужі території або в’ярмити інші народи. Повторюю втретє — ні-ко-ли! А всі наші сусіди тільки те й робили: Російська держава весь історичний час створювала імперію, розширювала її, захоплювала нові території. Польща прагнула мати свою державу «від моря до моря». Литва, Австрія, Франція, Іспанія, Португалія, римляни, греки, перси, німці — усі намагалися поживитися за рахунок сусідів. Українці ж завжди мріяли про власну державу на її етнічних територіях. І в ті рідкісні часи, коли така держава існувала, вона лише захищалася від нападів загарбників. При цьому не завжди вміло.

Другий постулат: українці ніколи не виявляли ненависті до інших народів. Навіть найправіші націоналісти, закликаючи до

боротьби з великодержавним шовінізмом деяких сусідів, мали на увазі панівні кола, а не народ. Почитай ідеолога українських націоналістів Дмитра Донцова. У його численних працях не знайдеться жодного слова ненависті до іншого народу. Жодного слова! До жодного народу!

Богдан Данилович замовк, мабуть, відчуваючи, що сьогодні він навіть переборщив. З доброго дива — виплеснув на бідного Сашка стільки емоцій, стільки слів! Той сидів мовчки, не в змозі до кінця осягнути того, що діється в невеличкій кімнатці, яка є власним житлом ось цього незвичного кадебіста, хоча він і проти того, щоб його так називали.

— Знаєте, Богдане Даниловичу, що спало мені на думку тоді, коли ви так натхненно розповідали про патріотизм і об’єднання українців? — письменник підвівся.

Зорій пильно дивився в очі Сашкові Теслі, намагаючись вгадати його думки і водночас боячись їх прочитати. А письменник, не відвівши очей, спокійним і навіть тихим голосом промовив:

— Я уявив, як ваші попередники-енкаведисти в 1939-му, а потім і в повоєнні роки відправляли ешелонами західноукраїнську інтелігенцію до Сибіру, — Сашко зробив невеличку паузу, а потім голосно й виразно, наче на уроці в школі чи на сцені, почав декламувати:

Богдан Данилович дивився круглими очима на Сашка, не зовсім розуміючи, що відбувається. А Тесля перевів погляд на книжкові полички, потім повільно підійшов до вхідних дверей і, повернувши лише голову до полковника, тихо промовив:

Це — теж Павличко…

Явочна квартира, яку Зорій спеціально організував для зустрічей з полковником Денисом Юрійовичем Файловим, була неподалік від метро «Арсенальна». Сюди зручно добиратися і Богдану Даниловичу, і офіцерові, який виконував завдання Зорія, перебуваючи «під дахом» у Державному управлінні справами Президента, що неподалік на вулиці Банковій. Для стовідсоткової конспірації на цій явочній квартирі Зорій не приймав жодного з його