Читати книгу - "Чорний лабіринт. Книга третя"

— Бога не можна зріктися, коли він у твоїм серці… Віра тримається на потребі людей вірити. Бог єдиний… Він не є ні католиком, ні православним. Це вже ми, недостойні слуги його, ніяк не поділимо земної влади над душами людей. Клобук чи тіара, хіба те богові важливо? Важливо, щоб віруючі знаходили в нас, пастирів, водителів, що освітлюють вірний шлях у потемках душі людської. Тільки тоді вони прийдуть до церкви…

— Мудро говорите, панотче. Тільки ніяк я не позбудуся відчуття, що в тих ваших словах приховано зраду.

— Зраду? Кому? Римові? Унії? Чи вам?

— Греко-католицька церква підтримувала наш рух.

— Скажіть більше: в її лоні визріли всі ваші криваві злочини перед Україною і її народом.

— Ви так вважаєте? — Кука кинуло в піт. — Але ж митрополит Андрій…

— Покійний митрополит Андрій був мудрим пастирем, однак альтернативу мав хибну. Він прагнув покатоличити Схід, знищити православ'я і стати другим папою. Гординя не лише його привела до краху… Він опікувався справами вашої організації, плекав надію, що саме ви станете мечем у його руках і покараєте непокірних схизматів. Тільки тому його вірники по церквах і монастирях…

— Годі, отче! Ви говорите, як більшовик!

— Сину мій… я кажу правду.

— Кому потрібна ця ваша правда?! — Кук схопився на ноги.

— Вам, провіднику, вона потрібна більше, ніж будь-кому іншому. Ви сядьте… Я ж бачу, з чим ви прийшли… Самі кажете — по науку. Але вчити вас мені вже пізно. Може, і моя вина є в тому, що так склалася ваша доля… Всі ми грішні, і я не праведник.

Кук сперся рукою на стіл. Зблід од болю, що вогнем обпікав усе всередині. Поліз до кишені, дістав ліки.

— Дайте мені води…

— Прошу, прошу… — Піп налив з карафи у склянку. — Вам справді зле. Ви ляжте, я зараз… Виразка… Ох, ох. Сам нею мучуся. Досить понервувати…

Старий вийшов до передпокою. Вітальня була затишною, не те щоб аскетичною, але строгою. Стіл, стільці, канапа, образи під рушниками, шафа з книгами, поруч з нею — невеличкий письмовий стіл. Увагу Кука привернули корінці теологічних фоліантів, і раптом, наче хто батогом по очах, — Ленін!

— Ви полежте, сину мій, а я зігрію води для грілки і подбаю про обід. Паніматка моя позаторік померла, то мушу сам…

— Ніякого обіду не треба. Я зараз піду, — сказав, рвучко підводячись.

— Не гарячкуйте, пане Василю, дочекайтеся вечора… Я так думаю, що ви тут зараз один…

— А ви нівроку, гостре око маєте… З чого це ви взяли, що я один?

— Та надивився я на вашого брата… Надивився і тоді ще за Польщі, а потім при німцях. Та й зараз інколи трапляється. Разюча метаморфоза, знаєте, відбувається…

— З вами теж… Не чекав, що ви так збільшовичитесь, панотче, що вже відкрито виставлятимете Леніна. Чи, може, то лише про людське око?

— Кожен душпастир, коли він хоче знати, чим живе його паства, повинен цікавитись тим, чим вона переймається. А ви читали Леніна?

— Читав, читав! Проте комунізм — то не для мене. Захмарні мрії! Не вірю! Рівність, свобода, братерство… Де вони?! В реальному житті їх не було і не буде!

— Шкода… Адже ви як провідник якоюсь мірою теж душпастир і мали б знати, що віровчення, яке дав людям Ленін, реальніше християнського і чи найсправедливіше…

— Ви так вважаєте? Скоро ж ви поміняли собі бога!

— Ненависть, сину мій, поганий радник. Вона здатна заступити людині все, навіть світ сонця.

Кук дивився на стелю, бо не мав сили поглянути попові в очі. Така зараз ним опанувала ненависть — пекуча, всепоглинаюча. Здавалося, ще мить — і спалахне душа, згорить розум. Усе перед очима наче зрушило з місця: лампа над столом, стіни з образами, вишивані рушники на вікнах, шафа з книгами — все враз попливло, завалюючись на лівий бік, закрутилося так, ніби через попову вітальню проходила земна вісь. Заплющив очі, але коловерть не припинялася. «Ого, бідака, а тобі й справді зле…» — майнуло в скаламученому ненавистю мозкові. Голос панотця важко пробивався крізь ту каламуть, але він чув і розумів, про що говорив його перший учитель.

— Час, сину мій, не лише найліпший лікар усіх наших недуг, але й геніальний навчитель. Для того, хто не сліпий, хто прагне зрозуміти сенс життя, проникнути у таємницю своєї появи на світ і свого призначення у ньому, він подає мудрі поради. Хіба ви, провідники, не бачите, куди воно йде, у який бік історія відчиняє перед народом двері? Ви намагаєтеся силою загнати народ… Чуєте, цілий народ канчуками чи шмайсерами загнати у свою кошару, як овець. А люди нині того не хочуть. Інший настав час… Народ не може бути таким, яким хтось хоче його бачити, народ такий, який він є, зараз, сьогодні. Люди не вівці. І коли хто так думає, помиляється, жорстоко помиляється…

— Чому ж ви не вчили нас змалечку цієї премудрості?

— Господь вразумив на старості літ… Я ж кажу, що ваша вина і на мені каменем лежить.

— Ех, отче, отче… — болісно мовив, підводячись.

— Коби молодість знала, а старість могла, — скрушно хитав головою піп. Побачивши, що Кук підвівся, отець Серафим і собі схопився. — Все-таки йдете? Не варто… У мене вам безпечніше. А стемніє…

— Не певен,