Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ходіння по муках 📚 - Українською

Читати книгу - "Ходіння по муках"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ходіння по муках" автора Олексій Миколайович Толстой. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 94 95 96 ... 323
Перейти на сторінку:
XLIII

Катерина Дмитрівна оселилась недалеко від Даші, в дерев’яному будиночку у двох бабусь. Одна з них, Клавдія Іванівна, була колись давно співачкою, друга — Софочка, її компаньйонкою. Клавдія Іванівна, зранку підмалювавши собі брови і надівши парик кольору воронячого крила, сідала розкладати пасьянс. Софочка вела господарство і розмовляла чоловічим голосом. В будинку було чистенько, тіснувато, по-старовинному безліч скатерочок, ширмочок, пожовклих портретів з неповоротної молодості. Вранці в кімнатах пахло доброю кавою; коли починали готувати обід, Клавдія Іванівна страждала від запаху страв і нюхала сіль, а Софочка кричала чоловічим голосом з кухні: «Куди ж я цей сморід подіну. Не на одеколоні ж картоплю смажити». Вечорами засвічували гасові лампи з матовими кулями. Бабусі піклувались про Катю.

Вона жила тихо в цьому старозавітному затишку, що залишився непорушеним від бур часу. Вставала вона рано, сама прибирала кімнату і сідала до вікна — лагодити білизну, штопати панчохи або переробляти з своїх старих пишних платтів що-небудь простіше. Після сніданку Катя звичайно йшла на острови, брала з собою книжку або шитво, і, дійшовши до улюбленого місця, сідала на ліавку поблизу маленького озера і дивилась на дітей, що гралися на купі піску, читала, вишивала, думала. О шостій годині вона поверталась обідати до Даші. Об одинадцятій Даша і Телєгін проводили її додому: сестри йшли попереду під руку, а Іван Ілліч, в зсунутому на потилицю кашкеті і посвистуючи, йшов ззаду, «прикриваючи тил», тому що вечорами тепер ходити по вулицях було не зовсім безпечно.

Щодня Катя писала Вадиму Петровичу Рощину, що був весь цей час у командировці, на фронті. Уважно й чесно вона розказувала в листах усе, що робила за день і що думала: про це просив її Рощин і підтверджував у листахвідповідях: «Коли ви мені пишете, Катерино Дмитрівно, що сьогодні переходили Єлагін міст, почав накрапати дощ, у вас не було зонтика і ви пережидали дощ під деревами, — мені це дорого. Мені дорогі всі дрібниці вашого життя, мені здається навіть, що я б тепер не зміг без них жити».

Катя розуміла, що Рощин перебільшує і прожити б, звичайно, зміг без її дрібниць, але подумати — залишитися хоч би на один день знову одній, самій з собою, було так страшно, що Катя намагалась не роздумувати, а вірити, ніби все її життя потрібне й дороге В адиму Петровичу. Тому все, що вона тепер робила, — набувало особливого сенсу. Загубила наперсток, шукала цілу годину, а він був на пальці: ото вже Вадим Петрович посміється, яка вона стала неуважна. До самої себе Катя тепер ставилась, як до чогось не зовсім свого. Одного разу, працюючи коло вікна і думаючи, вона помітила, що тремтять пальці; вона підвела голову і, протикаючи голкою спідницю на коліні, довго дивилась поперед себе, нарешті погляд її розрізнив навпроти, де була дзеркальна шафа, худеньке лице з великими сумними очима, з волоссям, причесаним просто, — назад, вузлом… Катя подумала: «Невже — я?» Опустила очі і продовжувала шити, але серце билось, вона вколола пальця, піднесла його до рота і знову глянула в дзеркало, — але тепер уже це була вона, і гірша за ту… Того ж вечора вона написала Вадиму Петровичу: «Сьогодні цілий день думала про вас. Я за вами скучила, милий мій друже, — сиджу коло вікна і жду. Щось зі мною діється давним-давно забуте, якісь дівочі настрої…»

Навіть Даша, неуважна й захоплена своїми складними, як їй здавалось — єдиними від створення світу, відносинами з Іваном Іллічем, помітила в Каті зміну і одного разу за вечірнім чаєм довго доводила, що Каті завжди тепер треба носити гладенькі чорні плаття з глухим коміром. «Я тебе запевняю, — говорила вона, — ти себе не бачиш, Катюшо, тобі на вигляд, ну — дев’ятнадцять років… Іване, правда ж, вона молодша за мене?»

— Так, тобто не зовсім, але можливо…

— Ах, ти нічого не розумієш, — говорила Даша, — у жінки молодість настає зовсім не від років, зовсім від інших причин. Роки тут зовсім ніякої ролі не відіграють…

Невеликі гроші, що залишились у Каті після смерті Миколи Івановича, кінчались. Телєгін порадив їй продати її стару квартиру на Пантелеймонівській, що стояла порожньою з березня місяця. Катя погодилась і разом з Дашею поїхала на Пантелеймонівську — відібрати деякі речі, дорогі як спогад.

Піднявшись на другий поверх і глянувши на пам’ятні їй дубові двері з мідною дощечкою — «М. І. Смоковников», — Катя відчула, що, от, замикається коло життя. Старий, знайомий швейцар, який, бувало, сердито сопучи спросоння і прикриваючи горло коміром накинутого пальта, відчиняв їй після півночі парадні двері і гасив електрику завжди раніш, ніж Катя встигала піднятись до себе, — відімкнув зараз своїм ключем двері, зняв кашкета і, пропускаючи вперед Катю і Дашу, сказав заспокійливо:

— Не сумлівайтесь, Катерино Дмитрівно, крихти не пропало, день і ніч за мешканцями наглядав. Синка в них убили на фронті, а то б і зараз жили, дуже були задоволені квартирою…

У прихожій було темно і пахло нежилим, у всіх кімнатах опущені штори. Катя увійшла в їдальню і повернула вимикач, — кришталева люстра яскраво спалахнула над накритим сірим сукном столом, посередині якого все ще стояла фарфорова корзина для квітів, з давно засохлою гілкою мімози. Байдужі свідки веселого життя, що відшуміло тут, — стільці з високими спинками і шкіряними сидіннями, — стояли вздовж стін. Одна половинка дверцят у величезному, як орган, різьбленому буфеті була відхилена, виднілись перевернуті бокали. Овальне венеціанське дзеркало припало пилом, і зверху на ньому все ще спав золотий хлопчик, простягнувши ручку на золотий завиток…

Катя стояла нерухомо коло дверей.

— Дашо, — тихо промовила вона, — ти пам’ятаєш, Дашо!.. Подумай, і нікого більше нема…

Потім вона пройшла у вітальню, засвітила велику люстру, оглянулась і знизала плечима. Кубічні і футуристичні картини, що здавались колись такими зухвалими й моторошними, тепер висіли на стінах жалюгідні, померхлі, немов давним-давно покинені вбрання, що стали непотрібними після карнавалу.

— Катюшо, а оцю пам’ятаєш? — сказала Даша, показуючи на розкарячену, з квіткою, в жовтому кутку «Сучасну Венеру». — Тоді мені здавалось, що вона і є причина

1 ... 94 95 96 ... 323
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ходіння по муках», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ходіння по муках"