Читати книгу - "П'ять життів доктора Гундлаха"

Тієї ночі — 16 січня 1981 року — капітан Пінеро, проспавши всього чотири години, прокинувся ще до схід сонця й заліз у кабіну вертольота, де вже сиділо двоє американських військових моряків і десяток сальвадорських рейнджерів. Машина летіла у ворожий район, а ці хлопці мали завдання охороняти його особу. Пінеро наказав узяти курс на південно-східне узбережжя. То було саме по дорозі, а він так чи так був зобов'язаний щоденно перевіряти цей район. У скісному промінні сонця на піску чітко видніли чиїсь сліди, але Пінеро навіть не повірив у своє щастя: з учорашнього дня його переслідували невдачі.

Завжди та сама картина. Підіймаючись у повітря з аеропорту Сакатеколуки, головного міста провінції Ла-Пас, розташованого в підніжжі вулкана Сан-Вісенте, він знову почув гуркіт бою і побачив барикади на проспекті Норте. Схожий на шахматну дошку, план вулиць був перерізаний вогняною смугою: вже п'яту добу лінія фронту проходила через місто. Між мостом і кладовищем вертоліт навіть обстріляли, й Пінеро звелів повернути різко на південь, до вокзалу.

Певний час летіли вздовж залізничної колії, яка, обминаючи два вулканічні масиви, вела до Сан-Мігеля; це місто, здається, ще перебувало в руках урядових військ. Потім перетнули в пониззі річку Лемпу й полетіли до широкої затоки Байя Хікіліско, поцяткованої маленькими болотистими острівцями. Все це наганяло нудьгу, в Пінеро боліла голова, й він почував себе препаскудно. Вчора Пінеро повернувся аж після півночі, коли з Ілопанго прислали заміну на місце викраденого партизанами Джона. Було й повідомлення від пілота штурмовика, який нібито затопив у сутінках біля Меангуеріти нерозпізнане судно. А коли стало відомо, що катер зі зброєю не прибув на призначене місце під Ла-Уньйоном, Пінеро відразу збагнув, що обстріляно катер Гундлаха. Сподівався, що пілот, як це не раз бувало, дещо перебільшив, і можна буде знайти бодай рештки судна. Адже з авіацією була домовленість: будь-що зберегти катер! На його додаткові запитання в штабі повітряних сил повідомили, що наказ відносно Меангуери виконано майже згідно з домовленням.

Все одне до одного — поспіль невдачі. Не пощастило виявити жодних слідів ні Джексона, ні Джона та Гладіс Ортеги. За втечу тієї зухвалої особи і втрату двох рейнджерів майор Фітцрой дав йому добру нагінку. Пінеро змушений був занести їх до списку військовослужбовців, що пропали безвісти, й написати листи їхнім рідним; нічого приємного. А ще гірше, що в штабі чекали високого гостя, якогось Джона Гласмена, співробітника державного департаменту, який повідомив, що прибуде о десятій годині, його прислав Уїльям Баудлер, державний секретар у справах країн Американського континенту. Гласмен мав доповісти йому про кількість і види зброї в повстанців й зажадав од Пінеро документа, який би підтверджував, що бойова техніка надходить контрабандними шляхами з Куби й Нікарагуа.

Це Пінеро дуже не подобалось. Він знав, що державний департамент збирається видати «білу книгу», яка підтверджувала б комуністичну експансію. Тоді можна буде збільшити допомогу хунті і дипломатично виправдати посилку туди військових радників або й, у разі потреби, війська. Але про це ще було рано говорити, тих доказів ніхто й в очі не бачив. «Біла книга» — так звичайно називали збірки всіляких фактів з питань, які становлять державний інтерес, — не повинна стати відвертим пропагандистським трюком, матеріали в ній мусять бути надійними, щоб не зазнати провалу… Пінеро зітхнув, увага його розсіювалась, страшенно палило сонце, а від гуркоту мотора закладало вуха; хоч взагалі він був звиклий до цього, проте зараз у нього було таке відчуття, ніби хтось стискує лещатами його скроні.

На косі перед дельтою річки Сан-Мігель пінився прибій. Далі миль на вісім тягся крутий скелястий берег з майже чорних вулканічних порід, які розпікалися від сонця й навіть відхиляли стрілку компаса. А потім — дев'ять миль піщаних пляжів курорту Ель-Куко, де три дні тому нібито висадився десант, сотня інтервентів-привидів, про яких з таким захопленням повідомляв американський посол Роберт Уайт. П'ятдесятьох убитих під час висадки десантників, на жаль, показати немає можливості, — як сказав президент Наполеон Дуарте здивованим репортерам, — убитих забрали живі… Що, з рештою, свідчить про їх моральний дух. Важко було уявити недобитих десантників, які, тікаючи в глиб країни, несуть на спині по вбитому… Цю історію, яка нібито підтверджувала втручання Нікарагуа, відразу підхопив Вашінгтон, хоч вона й була наскрізь безглуздою. Уламки судна, виловлені в морі після того інциденту, належали гондураському рибальському баркасу, який перед тим довелося затопити. А тепер він, Пінеро, мусив знайти підтвердження цій недолугій версії.

Та хай їй чорт, усій отій історії з Ель-Куко. Не він її придумав, але підтвердити цю історію він має будь-що; яка нісенітниця! В його службові обов'язки, які він виконував за вказівкою Фітцроя, входило спостереження за можливими шляхами інфільтрації, в тім числі і контроль за морськими шляхами, великого значення надавалося спеціальним завданням по роздобуванню речових доказів, які можна було показати представникам преси. І в той час, коли ці два офіцери, що відповідали за контрабанду зброї як повітряними шляхами, так і по суші, вже доповідали про свої перші успіхи, але їхні донесення аж зовсім не захоплювали його, Пінеро, сам він ще не мав про що доповісти. Жовтий і пустинний тягся під ним морський берег, а потім він знову став кам'янистим, де об скелі з шумом розбивалася морська хвиля, й де ніхто не міг висадитися на берег. Пінеро з приємністю думав про події минулої осені, коли він мав завдання як детектив вистежувати підпільників. Він був добре замаскований і мав деякі успіхи.

Ось на обрії з'явився мис Пунта-Ель-Фаро із смугастою вежею маяка. Над рифами вирувала піна. Пінеро мружив проти сонця очі, він ще ніколи не почував себе аж так не в формі. Обмаль часу, непосильне завдання — все це гнітило його. Звичайно ж, зброя якось просочується в Сальвадор, проте навряд, щоб вона надходила з комуністичних країн, її ввозили переважно із США, купували за гроші, отримані від