Читати книгу - "Нічний подорожній, Ярослав Гжендович"

думали, він тебе поранив, — пояснював Атлейф. — Тож принесли тебе сюди. Усі твої речі ми забрали від Лунфа. Кінь — під палубою. Там, на носі, є таке місце. Прив’язаний і з їжею. Не хотів від тебе відходити. На корабель ми спершу занесли тебе, а потім він сам зайшов по трапу. Вірний кінь. Варто було за нього битися з тим Змієм. Залишайся з нами, Нічний Подорожній. Якщо захочеш шукати тих своїх — варто мати місце, куди можна повернутися і де можна розпалити багаття. У моїй садибі місця вистачить.

— Дякую, Атлейфе, — відповідаю я. Що ще тут сказати? Усе одно я збираюся на Землі Зміїв, а це по дорозі.

Сідаю на згорнутому вітрилі під плетеним наметом, розбитим на борту біля кубрика.

Ґрунальді піднімається широким трапом і спритно перескакує на палубу. Сідає і простягає руку, йому одразу ж дають повний ріг.

— Благослови тебе боги, Спалло, — каже він із надмірним пафосом і критично тицяє в шматок м’яса, що лежить на решітці. — Цілий? — питає мене, відриваючись від рогу.

— Житиму.

— Я ходив потеревенити з добрим Лифдаґом, який перший, коли треба викликати когось у Коло Вогню і останній, коли потрібно битися. У мене є новини, — він тягнеться за м’ясом, надкушує шматочок, якусь мить жує, потім перегинається і випльовує все за борт. Знову кладе м’ясо на решітку і тицяє кінчиком ножа.

Я терпляче чекаю.

— Його люди і справді впізнали твого коня. Лифдаґ розлютився. Він любить удавати крутого та вважає себе великим стирсманом. Скаржився за пивом, аж тут до нього підсів якийсь Змій і каже, що у нього теж є до тебе справа, оскільки ти вбив його родичів. Це він підказав Лифдаґові викликати тебе в Коло Вогню і присягнув, що сам битиметься. Ба більше, заплатив йому за це. До речі, ось твої п’ять марок відшкодування з вибаченнями від Лифдаґа. Просив, щоб я тобі їх передав.

— І все це Лифдаґ розповів тобі по-дружньому? — машинально беру жменю срібла.

— Ми потоваришували, бо я запропонував йому Коло Вогню. Сказав, що в мене теж є до нього справа, оскільки я знав його шурина, який колись мав допомогти мені в морській битві. Він мене обдурив і відплив, а я втратив людей і повернувся без здобичі, поранений, на кораблі з пробоїною. Нас підбили з балісти, мало все не згоріло. Оскільки той шурин уже мертвий, я сказав, що він матиме честь сам вирішити цю справу. До того ж розмовляли ми над прірвою, де людям легко подружитися, навіть якщо хтось із них зветься Годувальником Риб.

— А що ти зробив би, якби він погодився?

— Тоді б я не змарнував би цього нудного віче.

Ґрунальді вгризається в ріпу і хрустить, немов кінь, а я не знаю, дякують тут у подібних ситуаціях чи це варто проігнорувати. Усе ж дякую йому. Він сміється.

— Це не перша моя справа зі Зміями, — кажу я. — Учора один із них розпитував про мене, хоча не міг мене знати. Сьогодні інший хотів мене вбити. Перед тим ще троє напали на мене ввечері в місті.

— Так це ти убив тих трьох?! — Ґрунальді хихоче, хлопаючи долонею по коліну, і давиться ріпою. — Змії жадали помсти, але їм сказали, що ті самі повбивали один одного по п’яному ділу. Добре мати на борту того, хто вбиває Зміїв!

— Схоже, їх ніхто не любить. Мені вже їх шкода.

— Тому що ти їх не знаєш. Вони живуть на гірських пустках і розважаються знанням Тих, хто Діє. Уподібнюються до плазунів і живуть так само. Кажу тобі, Ніт’їсефні, якщо якийсь Змій скаже тобі, що день хороший, відразу перевір, чи взагалі зараз день, і що він хоче таким чином отримати. Ми тут всі хлопці неласкаві, але Змії — це щось особливе. Вони гірші за амітраїв. Нам, Людям Вогню, до них близько — через гори. Їх нічого не цікавить, тільки золото і той їхній божевільний бог, якого вони кличуть Смейрінґом. Викрадають людей — і на морі, і в чужих країнах, і вдома — та ріжуть їх у храмі Змія. Кажуть, приносять у жертву навіть власних дітей. Їхні баби намагаються чаклувати. Скажу тобі, ми краще за інших знаємо, які вони, ці Змії.

— Мені доведеться вирушити до них. Зниклі могли до них потрапити.

— Прийми добру пораду від того, хто багато бачив і бажає тобі добра. Пливи з нами. А коли будеш в Землях Вогню — знайди собі гарну місцинку на нашому озері і побудуй хату. Оплач тих, кого ти шукаєш, і постав їм камінь, щоб не зникла пам’ять. А якщо знову з’явиться бажання піти на Землю Зміїв, то піди в сарай та повісся на віжках.

— У нас так не робиться, — кажу я йому, — ми нікого не залишаємо. Я обіцяв, що знайду їх, звільню, якщо буде треба, і заберу додому. Так воно й буде. Оплакуватиму їх, тільки побачивши мертві тіла.

Ґрунальді раптом схиляє голову, хмуриться і робить ковток пива. Потім довго дивиться за борт на будинки, човни біля причалів і вогні, що палають повсюди. З берега лунають пісні і крики. Він насилу ковтає слину.

— Я зрозумів, про що ти, — каже. — У нас так само, і колись ми теж повернемося до Крижаного Саду за нашими.

Потім він замовкає і більше не говорить на цю тему. Я вже зрозумів, що не варто розпитувати про болючі речі. Захоче — сам мені про це розповість, сам почне. А ні, то доведеться поставитися до цього з розумінням. Розпитувати не можна.

Я чую басове каркання.

Невермор сидить на верхівці щогли і чистить дзьобом пір’я. Ну, значить, ми в повному комплекті.