Читати книгу - "Нічний подорожній, Ярослав Гжендович"

На березі раптом лунають різкі крики і сміх, змішані з кількома страшними вересками відчаю. Одні кричать з ентузіазмом і радістю, а інші шлють у небеса відчайдушні скарги.

— Що відбувається?

— Приплив «вовчий корабель». Це той, що саме підходить до берега. Судячи зі знаків, він із Землі Орлів. Жінки Орлів приїхали в Зміїну Горлянку зустріти своїх чоловіків. А деякі власне дізналися, що повернуться, як і приїхали, — самі. Це ті, хто кричить. Побачили перевернуті щити своїх чоловіків, вивішені на борту. Вони вже нікого не привітають.

— Навіщо ви йдете в море?

— Хто знає? Хтось народжується бідним і може або скаржитися на долю, або взятися за меча і шукати щастя. Потрібно торгувати, битися або найматися до чужих правителів. Потім, щоб купити невільників, корів, землі, збудувати будинок, дати придане дочкам, забезпечити добробут жінкам. Адже ми — мандрівники моря. Ми не вміємо інакше. Колись війна вигнала нас із нашої землі. Прийшов Амітрай і спалив наші будинки. Залишилися ми, нащадки тих, хто жив на березі. Коли стало вже неможливо битися, ми сіли на кораблі і знайшли нову землю тут. Але з кораблів ми вже не зійдемо. Така наша доля. Часом хтось перестає плавати. Залишається в будинку, дивиться, як ростуть дерева, качає дітей, веде плуг. Але проходить рік, два — і він більше не може. Виходить до води і дивиться на хвилі. Чому гуси мандрують? З нами так само. Баба, яка зазвичай сумує, втомилася від тебе і не може витримати, що вже пів року не керує домом. Носить ключі, але їй доводиться зважати на тебе. Мусить постійно дивитися на твою пику. Насміхається над тобою, що ти бідний і боїшся зустрітися з долею у двобої. Що ти постарішав, і користі з тебе стільки ж, скільки зі старого вола. Деякі п’ють, топлять свій розум у пиві. І щодня одне й те ж.

Тож вони беруть щит, шолом, меч і піднімаються на палуби. Не знаю чому, але інакше ми не можемо. Може, тому, що в нас відібрали нашу справжню землю? Але ти піднімаєшся на «вовчий корабель», і все стає інакше. Цвілий коржик, який вдома ти і псу не кинеш, на кораблі — царська їжа. Усе може трапитися. Повітря знову легке, пахне сіллю і смолою. У тебе меч у руці, зірки над головою, і ти знову вільний. Випробовуєш щастя. Може, повернешся багатим, як король, а може, не повернешся взагалі. Потім тисячі разів кажеш собі, що більше ніколи. Проклинаєш власний розум і те, що не міг всидіти на суші. Б’єшся невідомо з ким, тонеш у штормах, іноді потрапляєш на таку землю, яку краще будь-якою ціною оминати. Але потім повертаєшся. Твоя дружина здається тобі кращою від усіх принцес півдня, а будинок — кращим від палацу. А потім минає півроку, настає весна, і знову вдома робиться тісно: стеля стає низькою, повітря — густим, а пиво — слабким. Дні знову стають короткими й однаковими. І ти знову починаєш дивитися на воду. Так вже воно повелося. Бувають жінки, що відчувають те саме — вони плавають з нами. Але рідко. Зазвичай вважають за краще управляти домом, невільниками, дітьми й торгувати. Коли нас немає, всім керують жінки.

— Я розумію, що ти говорив про «дивитися на воду», — відповідаю я йому. — У моєму житті було точно так само.

Я набиваю люльку і дивлюся в темряву. Скільки в мене було будинків? Скільки жінок? Скільки років? Стільки разів я відчував себе старим і втомленим від життя, але там, удома, не було «вовчих кораблів», на які можна було б зійти. Жодного способу змінити долю простим мечем.

А тому: водій гуманітарних конвоїв, контрабандист, бізнесмен, військовий кореспондент, пірнальник на буровій платформі, шукач затонулих кораблів, нероба, найманий шкіпер, автогонщик — чого я тільки не робив? Десятки професій. Я не міг погодитися лише на те, що було незмінним день у день. І ніколи — на довше, ніж на кілька чи кільканадцять років. Біла ворона. «Adrenaline addicted», — казали лікарі. Недорозвинена особистість. Криза середнього віку. Тільки в моєму світі середній вік може тривати і сто років.

Усвідомлюю, що хочу лягти у ванну, сходити по магазинах, пропилососити підлогу, знайти Дейрдре, забрати її додому, прокидатися поруч із нею і бачити у вікно Адріатику і Палміжану з іншого боку перешийку. Хочу напитися капучино і сходити до театру. Я сумую за спокоєм, друзями, вулицями, на яких ніхто і ніщо мені не загрожує. Але справді, мине кілька місяців, і я засумую за руків’ям меча, простими і темними людьми в кольчугах і дріжджовим пивом. І знову буде те саме. Теж почну «дивитися на воду».

Ми мовчимо.

Ми розуміємо один одного. Я і дикун, чи то вікінг, чи то пірат з іншого кінця Всесвіту.

І це добре.

Вранці, після ночі, проведеної в переповненому, тісному трюмі, екіпаж сходить на сушу — на ринок невільників. Але спершу — великий підрахунок срібла і потрушуванняя капшуками. Кожен по п’ять разів оглядає кожну монету, підраховує, позначає щось на шматочках кори.

— Навіщо нам самим гребти веслами, — каже хтось. — Та й удома вони стануть у пригоді. Мені доведеться звільнити трьох цього року, тож потрібно докупити, бо нікому буде працювати.

— І що з ними буде?

— Отримають браслет свободи з моїм знаком, марку сріблом і підуть собі. Хоча Кідилай, певно, залишиться. Він уже старий. Звик до Узбережжя Вітрил. Звик казати, що йому заманеться і користуватися своїм розумом. Збудує собі хату і залишиться в мене, але тоді мені доведеться щось йому платити. Домовимося. Побачимо, що скаже жінка.

На ринку натовпи. Раби сидять в наметах, скуті залізом по руках і ногах. Деякі хворі, деякі поранені. Між перегородками ходять покупці, оглядають, смикають за волосся, обмацують м’язи, дивляться на зуби. Жінки сидять уже голі, немає сенсу щохвилини зривати одежину і воювати з ланцюгами. Жахливе видовище. У мені все перевертається, коли я на це