Читати книгу - "Загублена, Гілліан Флінн"

слід мати побільше матеріалу, а Емі тим часом нічого не робила. Вона мала почати пити ліки, але не робила цього і навіть не починала. Це вона буде вагітна й надасть своє тіло дитині, тож я відклав розмову про пігулки на кілька місяців. Натомість просто зазирав у баночку з ліками, щоб знати, чи їхня кількість зменшується. Й от одного зимового вечора після кількох пляшок пива я побрів сходами на другий поверх нашого будинку, скинув свій засніжений одяг і вмостився біля Емі в ліжку, притулився обличчям до її плечей, вдихаючи аромат, гріючи кінчик свого носа на її шкірі. Й прошепотів ті слова: «Ну ж бо, Емі, заведімо малюка»,— а вона сказала «ні». Я очікував нервозності, обережності, занепокоєння: «Ніку, а чи можу я стати доброю мамою?» — але вона просто відрізала холодне «ні». Це було «ні» без жодної лазівки. Нічого драматичного — просто дрібниця, яка її більше не цікавила. «Бо я усвідомила, що одна робитиму всю важку роботу,— сказала вона.— Всі підгузки, і походи до лікарів, і виховання, а ти просто залітатимеш і будеш Веселим Татком. Я старатимуся виростити їх гарними людьми, а ти все псуватимеш, і вони все одно обожнюватимуть тебе й ненавидітимуть мене».

Я сказав Емі, що це не так, але вона не повірила. Сказав їй, що не просто хочу дитину, а потребую. Я просто мусив знати, що здатен беззастережно любити когось і зможу зробити так, щоб маленька істота завжди почувалася бажаною і потрібною. Мусив знати, що можу бути не таким батьком, як мій власний. І що зможу виростити не схожого на мене хлопчика.

Я благав її. Емі залишалася незворушною.

За рік я отримав електронне повідомлення. Клініка утилізує мою сперму, якщо ми не дамося чути. Я залишив роздруківку цього листа на обідньому столі як неприхований докір. За три дні я помітив його у смітті. Це було наше останнє спілкування з цього приводу.

На той час я вже кілька місяців зустрічався з Енді, тож не мав права засмучуватися. Але це не перекреслило моїх мрій про нашого хлопчика, нашого з Емі. Я до нього прив'язався. Суть у тому, що у нас з Емі могла народитися чудова дитина.

Маріонетки спостерігали за мною стривоженими чорними очима. Визирнувши з вікна, я побачив, що телевізійні фургони зачинилися на ніч, тож вийшов на тепле повітря. Час розім'яти ноги. Може, за мною плівся одинокий таблоїдний писака. Якщо так, мені було байдуже. Я пройшовся нашим комплексом, потім сорок п'ять хвилин тинявся по Рівер-роуд, а далі вийшов на трасу, що проходила якраз посеред Карфагена. Тридцять хвилин у гаморі й задусі — повз автосалон з вантажівками, що були виставлені, наче десерти, повз рядок фаст-фудів, і крамниць алкоголю, і міні-маркетів, і заправок — аж доки я не досягнув центру. За увесь час прогулянки я не зустрів ані душі, лише безликі плями в рухомих автах.

Йшло до півночі. Я проминув «Бар»; була спокуса зайти, але натовп усередині відбив бажання. Там могло сидіти принаймні кілька репортерів — я на їхньому місці сидів би. Але дуже хотілося піти до бару. Я хотів бути серед людей, веселитися, випускати пару. Я йшов ще зо п'ятнадцять хвилин до іншого краю середмістя, до моднішого, галасливішого, молодшого бару, де в суботу ввечері туалети завжди були залиті блювотинням. Цей бар пасував для компанії Енді, а можливо, й вона там буде. Непогано було б її там зустріти. Ну, бодай з іншого кінця зали оцінити її настрій. А якщо її там не буде, то бодай замовлю собі клятого алкоголю.

Я пройшов у глибину бару — Енді немає, Енді немає. Моє обличчя частково затуляла бейсболка. Навіть попри це, мене помітило принаймні кілька людей: раптово оберталися голови, очі розширювалися від упізнання: «Це ж він! Правильно?»

Середина липня. От цікаво, чи стану я до жовтня таким чудовиськом для всіх, щоб який-небудь учень на Геловін вдягнувся під мене: білява кучма і примірник «Неймовірної Емі» під пахвою. Го розповіла, що отримала вже з півдюжини дзвінків з пропозиціями придбати офіційну футболку «Бару». (Хвала Господу, ми її не мали).

Я знайшов собі місце й замовив скотч у бармена; ми були ровесники, й він витріщався на мене занадто довго, вирішуючи, чи обслуговувати. Зрештою знехотя поставив переді мною невеличку склянку, аж роздуваючи ніздрі. Коли я дістав гаманець, він перелякано підніс долоню.

— Я не хочу ваших грошей, чоловіче. Взагалі.

Я все одно залишив готівку. Придурок.

Коли ж спробував замовити більше, він зиркнув, похитав головою і нахилився до жінки, з якою теревенив перед тим. За кілька секунд вона непомітно глянула на мене, вдаючи, що потягується. Кутики її рота опустилися, і жінка кивнула. «Це він, Нік Данн». Бармен так і не повернувся.

Не можна загорлати, не можна застосовувати силу: «Агов, сволото, може, ти наллєш мені чи як?» Не можна виявитися гівнюком, як усі вважають. Просто слід сидіти і терпіти. Але я не йшов. Я сидів з порожньою склянкою і вдавав, що поринув у важкі думки. Перевірив свій одноразовий телефон, бо, може, телефонувала Енді. Ні. Потім дістав свій справжній телефон і почав грати у «Солітер», удаючи, що це дуже цікаво. Власна дружина зробила зі мною таке — перетворила на чоловіка, який не може випити у рідному місті. Боже, я ненавидів її.

— Тут був скотч?

Переді мною стояла дівчина віком десь як Енді. Азіатка: чорне волосся по плечі, мила працівниця офісу.

— Прошу?

— Що ви п'єте? Скотч?

— Так. Трохи складно дістати...

Вона подалася на інший кінець бару і з'явилася у полі зору бармена з широчезною посмішкою «допоможи мені». Ця дівчина звикла привертати до себе увагу. Потім знову повернулася, але зі скотчем справжнього чоловічого розміру.

— Це вам,— запропонувала вона, а я погодився.— Будьмо.

Вона тримала власний прозорий шиплячий напій. Ми цокнулися.

— Можна сісти поруч?

— Узагалі-то я тут ненадовго...— я роззирнувся переконатися, що ніхто не тицяє в нас камерою свого телефону.

— Та нічого,— спокійно посміхнулася дівчина.— Я можу вдати, що не впізнала Ніка Данна, але я не збираюся вас ображати. Я, до речі, якраз уболіваю за вас. Всі просто ополчилися проти.

— Спасибі. Це... е-е-е... дивні часи.

— Я серйозно. А знаєте, що в судових засіданнях буває «ефект криміналіста»? Ну от, усі присяжні надивилися стільки серіалів про криміналістів, що аж вірять, наче ця наука може довести будь-що.

— Так.

— Ну, гадаю,