Читати книгу - "Віднайдений час, Марсель Пруст"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Отож, мабуть, Андре нагадувала Жільберті її дівочий роман, кохання до Робера, і вона відчувала велику шану до Андре, предмета безтямної закоханосте чоловіка, любого серцю Рахилі, яку, Жільберта це відчувала, Робер кохав дужче, ніж її саму. А може, навпаки, ці спогади не відігравали жодної ролі в Жільбер-тиній прихильності до цього артистичного подружжя, — може, тут належало дошукуватись, як це робиться частенько, просто невід’ємних одне від одного уподобань світської жінки: обтесатися і набратися поганих звичок. Жільберта, може, забула Робера незгірше, ніж я забув Альбертину, а якщо й знала, що то задля Андре митець покинув Рахиль, то, бачучи їх, ніколи про це не думала, і це не відбилося на її симпатії. Вирішити, чи перше моє пояснення було не лише правдоподібне, а й правдиве, можна було тільки завдяки свідченням зацікавлених осіб, бо лише ця єдина рада залишається нам у таких випадках, якщо зацікавлені особи зуміють вдихнути у свою сповідь провидливість і щирість. Так чи інакше, зустріч із Рахиллю, нині уже славною акторкою, не могла бути для Жільберта чимось надто приємним. Отож я зажурився на звістку, що Рахиль на цьому ранку читатиме вірші, як обіцяли, «Спомини» Мюссе та кілька Лафонтенових байок.
«А що вас надить на такі людні зібрання? — поцікавилася Жільберта. — От уже не думала, що спіткаю вас на цій гицлівці. Я сподівалася спіткати вас де завгодно, тільки не на цій толоці у моєї тітки, еге ж, саме тітки, — додала вона хитро, адже, бувши дружиною Сен-Лу трохи довше, ніж пані Вердюрен — принцесою, вона вважала, що вона одна з Ґер-манток, і була вражена мезальянсом, якого допустився її вуйко, пошлюбивши пані Вердюрен, — річ цілком зрозуміла, бо цю останню не раз при ній висміювали у родині, а про мезальянс, якого одруженням із Жільбертою допустився Сен-Лу, згадували тільки позаочі. Зрештою Жільберта тим більше підкреслювала свою погорду до цієї нешугованої тітки, що принцеса Ґермантська, спонукувана своєрідним збоченням, коли інтелігентні люди відступають від звичного такту, а також спонукувана притаманною літнім людям потребою поринати у спогади і, нарешті, бажанням додати минувшині нової гожости, любила говорити про Жільберту: «Аби ви знали, це для мене аж ніяк не нове знайомство, я знала, та ще й як, матір цієї шмаркачки; то була велика приятелька моєї кузини Мар-сант. Саме в мене вона познайомилася з Жільбертиним батьком. Що ж до цього бідака Сен-Лу, то я давно вже знаю всеньку його родину, його власний вуйко гостив у мене часто в Ла-распельєр». — «Бачте, Вердюрени — це ніяка не богема, — казав мені то той, то той, наслухавшися просторікувань принцеси Ґермантської, — вони приятелювали як світ світом із родиною пані де Сен-Лу». Може, один я, завдяки моєму дідові, знав, що Вердюрени і справді не були богемою. Але не тому, що знали Одетту. Просто оповіді про минувшину, нікому вже невідому, сплітати так само легко, як і розповіді про мандри до країв, де ніхто ніколи не був. «Зрештою, — виснувала Жільберта, — якщо ви часами покидаєте свою вежу зі слонової кости, то чи не більше вам би смакували скромні сходини у мене, куди я запрошувала б милих і дотепних людей? Такі збіговиська, як тут, вам протипоказані. Я бачила, як ви гомоніли з моєю тіткою Оріаною, звичайно, людина вона вартна, але я не погрішу проти істини, коли скажу, що до інтелектуальної еліти вона не належить».
Я не міг поділитися з Жільбертою думками, які вже годину обсідали мені голову, але мені здалося, що стосовно самих розваг вона зуміє мене потішити, тим паче, що літературні розмови з дукинею Ґермантською, мабуть, не конче мали розважати мене більше, як із пані де Сен-Лу. Звичайно, я мав намір назавтра розпочати знову, тільки цим разом цілеспрямовано, життя самотою. Тепер я вже не допущу, аби хтось відвідував мене в робочий час, бо повинність написати твір узяла гору над обов’язком ґречности, навіть доброти. Вони, мабуть, наполягатимуть, бо вже не бачилися зі мною цілу вічність, і рипатимуться до мене, певні, що я одужав, з’являючись, коли їхні денні чи життьові труди будуть закінчені чи урвані, і відчуваючи таку саму потребу в мені, як я відчував у Сен-Лу; а ще тому, бо — я це помітив ще в Комбре, коли батьки ганили мене у моменти найхвальніших постанов, які я ухвалював без їхнього відома, — внутрішні дзиґарі, розподілені між людьми, не всі поставлені на ту саму годину: один вибиває час відпочинку, а другий воднораз із ним — час роботи, один — час кари, що його визначив суддя, хоча другий, у злочинця, вже давно вибив годину каяття і глибокого переродження. Але мені стане духу сказати тим, хто рипатиметься до мене або посилатиме по мене, що у засадничих справах, до яких я мушу взятися, у мене невідкладна, архіважлива зустріч із самим собою. Бо хоч і є якийсь слабенький зв’язок між нашим справжнім я і тим другим, але якщо їх єднає та сама назва і те саме тіло, то самозречення, що змушує нас жертвувати легшими обов’язками і навіть утіхами, здається іншим егоїзмом.
А втім, хіба не на те, щоб займатися ними, я відсторонюся від тих, хто нарікатиме, що не бачить мене, відсторонюся, щоб займатися ними ґрунтовніше, ніж я міг би це зробити у їхньому товаристві, щоб вони моїми заходами відкрили самих
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Віднайдений час, Марсель Пруст», після закриття браузера.