Читати книгу - "Спокута сатани"

Коли вона говорила ці безумні слова, то вигляд мала такий дивний, такий неземний, що я, цілком приголомшений, машинально уступився вбік. Вона пильно подивилась на мене.

− Вам теж я можу сказати: прощавайте! − сказала вона. − Я більше ніколи не житиму з вами!

− Ані я з вами, − мовив я рішуче.

− Ані я з вами, ані ви зі мною, − повторила вона, наче вчила напам'ять урок. − Ясна річ, якщо я не житиму з вами, то й ви не можете жити зі мною.

Вона засміялася якось силувано, після чого знову кинула на Лючіо благальний погляд.

− Прощавай!..

Він нічого не мовив у відповідь. У місячному світлі очі його холодно блищали гострим полиском сталі; він посміхався. Вона дивилась на нього з напруженою пристрастю, але він стояв нерухомо, подібний до статуї, − уособлення витонченого презирства й самовлади. Моя ледь приглушена лють вибухнула знов, і я зайшовся в несамовитому реготі.

− Присягаюсь Небесами, нова Венера спокушає непокірного Адоніса! − заволав я. − Шкода, тут немає поета, щоб увічнити таку зворушливу сцену! Ідіть геть, Сибілло! − різким жестом я вказав їй на сходи. − Ідіть геть, якщо не хочете, щоб я вас убив. Ідіть із гордим усвідомленням, що скоїли зло: адже немає нічого дорожчого жіночому серцю, ніж зло! Ви розбили мені життя, ви знеславили моє ім'я; більше ви нічого не можете зробити, це пік вашого жіночого тріумфу! Ідіть геть! Дай Боже, щоб я ніколи більше не бачив вашого обличчя!

Вона не зважала на мої слова, дивлячись тільки на Лючіо. Повільно відступаючи, вона, здавалось, радше відчула, ніж побачила кручені сходи; повернувшись, вона пішла вгору, однак на півдорозі зупинилася, озирнулась і з безумною радістю на обличчі послала Лючіо поцілунок рукою. Усміхаючись, немов примарна жінка з чиїхось снів, вона крок за кроком підіймалась нагору, доки зовсім не зникла остання шлярка її білої сукні.

Ми, я та мій друг, лишилися самі; ми стояли мовчки один проти одного. Коли я зустрів погляд його похмурих очей, мені здалося, що я читаю в них безмежне співчуття; я далі дивився на нього − і щось наче здушило моє горло, перехопивши подих. Його гарне сумне обличчя зненацька здалося мені вогненним: місячний промінь тремтів над його бровами, ніби набуваючи яскраво-червоної барви. У вухах моїх стояв шум, крізь який вчувалася музика, − наче безмовний орган у кінці галереї заграв під незримими руками. Змагаючись із цими оманливими відчуттями, я мимохіть простяг руки до Ріманського.

− Лючіо! − задихався я. − Лючіо, друже! Моє серце розірвалося! Невже я… помираю?..

Щойно я вимовив це, морок огорнув мене, і я знепритомнів.

XXXII

О блаженство непритомності! Воно спонукає прагнути, щоб смерть насправді була цілковитим знищенням. Повне забуття, абсолютна ніщота − мабуть, це було б більшим милосердям для безпритульної людської душі, ніж страшний дар Бога − Вічність, яскравий відбиток тієї божественної подоби Творця, за якою всі ми створені та якої ніколи не можемо стерти з нашої сутності. Я дивлюсь на нескінченне майбуття, до якого я змушений бути причетним, радше з жахом, ніж із вдячністю, позаяк я марнував свій час і пропустив багато надзвичайно сприятливих нагод; мабуть, каяття могло б повернути втрачене, однак робота ця і важка, і прикра.

Легше втратити блаженство, ніж повернути його; і якби, збагнувши всю гірку велич мого сердечного нещастя, я міг померти − тією смертю, якої сподіваються позитивісти, − без сумніву, це було б добре. Але моя непритомність була нетривалою; отямився я в кімнаті Лючіо, найпросторішій та найрозкішнішій з-поміж усіх кімнат для гостей у Віллосмірі; вікна були розчинені, і підлогу заливало місячне світло.

Повернувшись до життя і свідомості, я почув дзвінку мелодію і, втомлено розтуливши повіки, побачив Лючіо, який сидів біля каміна з мандоліною, імпровізуючи ніжні мотиви.

Я був прикро вражений тим, що в той самий час, коли мене гнітить скорбота, він може забавлятися. Коли ми засмучені, нам здається, що ніхто не сміє веселитись, і від самої природи ми вимагаємо жалоби − так диктує нам наша сміховинна зарозумілість. Я ворухнувся на стільці і трохи підвівся з нього; Лючіо, далі перебираючи струни інструмента, промовив:

− Сидіть спокійно, Джеффрі! За кілька хвилин усе минеться. Не карайтеся!

− Не карайтеся! − повторив я з гіркотою. − Чому б не сказати: не вбивайте себе!

− Бо я не бачу потреби давати вам цю пораду тепер, − відповів він холоднокровно. − Зрештою, якби така потреба була, то я все одно навряд чи дав би її вам, оскільки вважаю, що краще вбити себе, ніж каратися. Хоча думки можуть різнитися, я все-таки хочу, щоб ви не дуже переймались усіма цими подіями.

− Не дуже перейматися! − скрикнув я, майже скочивши зі стільця. − Не дуже перейматися моєю ганьбою, моїм безчестям! Ви вимагаєте від мене надто багато!

− Друже, я вимагаю не більшого, ніж вимагають у наш час від сотень чоловіків у «вищому світі». Зважте: ваша дружина втратила будь-який здоровий глузд в екзальтованій, істеричній пристрасті до моєї зовнішності − але не до мене самого: насправді вона не знає мене, вона бачить мене таким, за якого я видаюся. Пристрасть до осіб, гарних на вроду, є спільною помилкою представниць прекрасної статі і минає з часом, як і решта жіночих недуг. Ви не зазнали жодної ганьби, жодного безчестя: публіка нічого не бачила й не чула. Я не розумію, чому ви робите з цього історію! Знаєте, найбільше мистецтво суспільного життя − це приховувати всі невгамовні пристрасті й хатні незгоди від поглядів вульгарної юрби. У себе вдома ви можете робити все, що заманеться: вас бачить лише Бог, а це нічого не означає.

Його очі блиснули глумом, і знов забриніла мандоліна.

− Вам це видається дивним, Джеффрі, − вів далі Ріманський, − але це справді так. Перед світом і товариством ваша дружина, як дружина Цезаря, поза підозрами. Свідками її істерики були тільки ви і я.

− Ви називаєте це істерикою? Вона вас кохає! − промовив я палко. − Вона завжди