Читати книгу - "Шазілір. Полум'я нового дня, Олена Гриб"

– Куди?! Сам віднесу, вона ж не корова. Пильнуй тут! І не пропусти нічого!

– Хтось іде, Лаврі!

– Брікк?

– Не схоже…

– Тоді не хнич! Сам знаєш, що робити. Ніхто й нічого не побачить, зрозумів? Нічого. Нікого. Ніде. Нема. Ми це можемо.

– В мене не вийде…

– А ніхто тебе й не просить метушитися.

«Вас чекає сюрприз», – незважаючи на гострі голки в голові, Міка зуміла розтягнути губи в кривій посмішці.

– Вона жива!

– Ненадовго.

«Залежить від того, чи встигне перехожий підійти досить близько».

– Не боїшся, що спопелю на місці? – прошепотіла Міка, прагнучи відволікти «випалювачів» хоч на мить. – Я пам'ятаю тебе, Лаврі. Ти накинув оком на Жарею. Дурень! Зараз для неї існує тільки майстерня, а чоловіки – приємне доповнення до побуту, та й усе. Не віриш? Запитай завтра Райла. Ой, чекай, завтра ти дивитимешся на світ крізь ґрати. Сумно.

– Закрий пащу, стерво!

– Лаврі, що робити?

– Що тут діється?

«Тимор. Не витримав, вирішив перевірити, чи все гаразд. Де він? Чому немає тіні?» – Міка трохи повернула голову і охнула, не витримавши гострого болю.

– Мишко! – Над нею нависла велика тінь. – Та я зараз…

Поруч упав скинутий сурдут. Затріщали рукави сорочки, які візник закочував надто різко, хруснули пальці, стискаючись у кулаки.

– Іди геть. Тебе тут не було. Ти нічого не бачив, – пролунав «особливий» наказ.

Він звучав настільки впевнено, що Міці здалося – Тимор почув і підкориться.

Але щит не зраджував ніколи.

Швидкий рух, кілька глухих ударів, несамовитий крик, бліде обличчя з розкритим ротом на відстані витягнутої руки…

– Не чіпай мене! – тепер Лаврі репетував уголос. – Зникни, чудовисько!

«Ну чому одразу чудовисько? Звичайний розгніваний чоловік, який звик покладатися на свої сили, а не на дошку та темряву», – чомусь образи на адресу візника зачіпали болючіше, ніж власна доля.

– А-а-а!

Тріск, стогін, криваві плювки…

– Чому ти не коришся? Теж проклятий?! Усі навколо прокляті!

Виття, хрип, відчайдушний стогін, ще одне тіло звалилося прямо на перше…

– Миш… Пані доглядачко! – Занепокоєне обличчя Тимора з'явилося у полі зору. – Що вони вам зробили?

– А на що схоже? – Міка хотіла заспокійливо усміхнутися, та насправді вийшов звірячий оскал. – Пограбували, тварюки. Думали, Ріан годує мене золотом. У сенсі, пан губернатор. Золотом. Ну, тобто… Лист! – згадала запізніло. – У молодшого в кишені. Обережніше, він старий, місцями протертий. І шпильки, не вколіться. Ні, нащо встромляти їх йому в руки? Гаразд, куплю собі нові.

– Вам треба лікар!

Міка здригнулася.

– Чейна? Краще добийте мене на місці.

– Він лікар, – прозвучало досить невпевнено. – Як-не-як, таки лікар.

– Погодьтеся, переважно ніяк. До того ж ми тепер вороги навіки. Та він з помсти побриє мене налисо і скаже, що це заради мого блага!

Тимор допоміг підвестися і підтримав, коли Міка хитнулася, втрачаючи рівновагу від хвилі болю. Обережно підняв липке від крові волосся й оглянув потилицю, що палала вогнем.

– Виглядає краще, ніж ви почуваєтеся, – виніс свій вердикт. – Думаю, обійдеться без швів. Ні, не чіпайте, – відсмикнув її руку. – Рани на голові завжди надто кровоточать. Вже підсихає, не бійтеся. Дивний удар. – Його погляд метнувся до двох тіл, нижнє з яких стогнало цілком активно. – Надто слабкий, а вони не схожі на слабаків. Вам пощастило.

«Та мені все життя щастить. Куди не тицьни, суцільне везіння».

– Це… Ну… Добити? – голос Тимора був серйозний до неможливості і трохи збентежений.

Міка згадала, як збиралася терміново вчитися плавати, і зачатки жалю випарувалися, не встигнувши перетворитися на слова.

– Нічого не маю проти. – Верхнє тіло виразно охнуло. – Але Даріан не зрозуміє. Ходімо звідси. Їхні крики напевно хтось чув, а привертати увагу нам ні до чого.

– Тобто писати заяву про напад ви не збираєтеся? – Тимор на прощання хруснув підошвою чиїсь пальці, проте обурень і протестів не було. – Розумно. Місту зараз не на користь судовий процес над членами Ради.

Міка затнулась, повисла на його лікті. Тимор зачекав, не став поспішати, незважаючи на підозрілий рух, що виник десь позаду.

– Я не настільки благородна, – вона чітко промовляла кожне слово. – Злочин – це злочин, і не має значення, чи вчинив його каторжник-утікач, чи ейронська донька. Але в сьогоднішньому звинуватять мене, а не їх. Принцип «сама винна» працює завжди. Я поперлася в небезпечне місце без супроводу та ще й у провокаційному одязі. Дала привід, так би мовити. Людям же не поясниш, що тим двом моя неземна краса була до… Вибачте.