Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

Нам вдалося зійти з рельсів непомітними й втиснутися в холодне каміння за нашими спинами, поки чорти проминали повз, у якихось двох грайях від нас.

Ми стояли так деякий час, віддихаючись, поки Долган не поманив нас пальцем за собою. Крок за кроком, ми рушили вздовж стіни до виходу з підземелля. Ступали обережно, щоб не видати себе ані звуком, ані рухом. 

Вихід був зовсім поруч, я вже міг бачити що зовні на нас чекала потужна завія. І я був би радий залишитися з нею один на один, якби я знав, що чекало на нас далі. 

Спочатку стало холодно. Моторошно холодно, наче з голови до ніг заковали у кригу і залишили конати на злючому вітроломі. Я краєм ока побачив, що чорти теж почуяли цей холод, і мої супутники також. А потім хтось увійшов до підземелля і велика Зала Семи Доріг освітилася білим сяйвом. Очі у мить засльозилися й довелося замружитися на якусь мить, а коли я зміг розліпити повіки, то побачив його. 

Цей велетень мав сиве волосся, але був зовсім не старим, його невелика і охайна борода була чорніша за чорта. Біле, холодне сяйво лилося з очей великаня. Він ступав, наче плив, хоча й мав на плечах довжелезного плаща, ручища його величали громадні рукавиці, а підперезався він поясом, який би розчавив мене на місці. Я майже бачив, як замерзало усе, навіть повітря, там, де він ступав. Зупинився він біля воїнів Едасу, і ті схилили перед ним не тільки голови, але й коліна. Навіть чорти не ризикнули підняти галас, тільки деякі з них зарокотали, але їх швидко вгамували.

Ми ж завмерли, намагаючись втиснутися у щільне каміння гори за нашими спинами. Та де там. Поки ми вагалися, випадок вирішив нашу долю. 

Після нетривалої бесіди, десятники з числа Едасу показали новоприбулому наш візочок, перевернутий чортами. Цей вернигора одразу ж подивився вгору і печера засяяла дорогоцінними відблисками каміння, яким був прикрашена стеля печери,. Наче до підземелля завітало кількасот сонць. 

І це стало кінцем.

Нас побачили першої ж миті. Хітніки заволали, здійнявся страшний галас. Едасу кинулися до нас, збиваючи з ніг чортів. Один лише крижаний велетень залишився на місці. Він просто вказав на нас пальцем, і нас одразу ж приморозило до стіни, до якої ми притулялися. 

Марно ми билися у тих сільцях, з того крижаного полону було не вибратися. Я відчував, як копирсалися з обох боків від мене Миртаг й Родосвіт у тих коконах. І подумки промайнуло: це кінець.

Едасу були вже поруч, і я спромігся на останню молитву Ір’є, але увесь час збивався й забував слова. Тому рішуче розплющив очі і побачив, що холодний світ, що лився з очей велетня, націлився на моє обличчя. 

Я й сам не знав як так вийшло, але те світло пробудило мене. Воно нагадало мені, ким я був і що я вмів. І я знав, що мав діяти. Не роздумуючи, набрав повні груди повітря, яке стало таким гарячим й видихнув його на нас - і лід, що сковував нас, тріснув і розлетівся на гострі уламки. Едасу не пощастило, вони щойно підбігли ближче; уламки криги пилися в їх синю шкіру, і темна, майже чорна кров окропила засніжену підлогу.  

Гмури не стали чекати на запрошення й вправно рубали хітніків сокирами наліво і направо. Родосвіт не відставав: змінивши звичний короткий меч на срібний спис ворожбита, він відбивався від воїнів Едасу. Він крикнув:

- На вихід! 

І ми все зрозуміли. Ми пробивалися до виходу з печери, в голові пульсували думки: покинути підземелля, сховатися від холодного погляду, зникнути у білій завії.

Ми опинилися на кам’яному піднесенні, від нього до виходу залишалося не більше трьох-чотирьох грай. Зовсім поруч! Але між нами й виходом, на цій тонкій смужці розташувалося не менше ніж кількасот противників. І я мав діяти. 

Я перестрибнув через тіло одного з синьошкірих воїнів, якого щойно вирубив Родосвіт, і поспішив сховатися за братовою спиною. 

- Прикрий мене! - заволав я. Те, що я задумав, мало врятувати нас, але я не відав чи це спрацює. 

По-перше, зосередитися. Це було непросто, бо ж я шкірою відчував, як крижаний велетень наближається до нас, аби завдати цілеспрямованого удару. 

По-друге, вичавити з себе страх. Що не впораюся, що не вийде, що нас вб’ють. Вичавити, випалити, знищити спогад про нього. Він, як пам’ять про батька, нагадував про себе. Він є, але я мав бути діяти попри нього. 

І останнє: я мав поспішати. Десь там, біля серця, ще було гаряче. І я зібрав те тепло, пригадав як ворон створював полум’я з воздуху, і більше за все на світі забажав запалити той вогонь. А потім змахнув руками. На мить перед моїма очима знову постав Дух Лісу, покачав несхвально головою прикрашеною гіллястими рогами, але варто було кліпнути очима, щоб зрозуміти що руки запалали так яскраво, так палко, так дужко, що я не міг на них дивитися. Крикнув:

- Всі вниз!

І Родосвіт впав на підлогу, а за ним й гмури.