Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

Здивовані хітніки й Едасу не встигли нічого зрозуміти, лише побачити зарево від вогню, який налетів на них подібно бурхливій річці і зім’яв їх. Полум’я ревіло і пекло. Печера знову наповнилася сполохами світла, що відзеркалювалося від каміння на покатій стелі. 

Я чув чиїсь крики й волання. І те ревіння сили, що вирвалася з моїх рук і я більше не міг нею керувати. Але я й не мав, моя мета була досягнута. Вогонь створив коло навколо нас і знищував усіх, хто намагався дістатися ближче. Я зрадів.

А потім все втратило різкість, в очах потемнішало. Мене трясло, я не відразу зрозумів, що то був Родосвіт. Він схопив мене за плечі, тряс і волав до мене, та я не чув. По обличчю текло щось гаряче, а ноги стали м'якшими за мох на якому ми спали у печері. 

Та перш ніж я остаточно втратив розуміння де я і що я, щось холодне і гостре пробило мою ліву руку. Стало холодно і гаряче одночасно. Я підняв погляд і побачив, що в нас поцілили кілька десятків довгих білих стріл. І одна з них дістала мене. 

Братова лайка зірвалася з губ. Гмури теж щось кричали, а полум’я яке вирувало печерою, почало сходити нанівець. Ми мали вибиратися звідти.

Наступним що я відчув, було холодне каміння, по якому мене тягнули. Потім мене підняли, закинули на плече наче мішок з картоплею, і знову кудись побігли. 

Я приходив до тями й втрачав свідомість хтозна скільки разів. Щойно ми винирнули з печери і холодне морозне повітря вкусило мене за обличчя, я знову розплющив очі. 

В них відразу ж насипало снігу, і я замружився. Скосив погляд у бік. 

Ми були десь у лісі. Гмури швидко зрубували великі гілки, а брат зв’язував їх воєдино. Я дивився на те, як вони мовчки працюють, потім обернувся до плеча, що досі пекло і боліло, і здивувався, побачивши, що з нього стирчить колись білосніжна, а тепер скривавлена стріла.

- Що це таке?! - злякався я і знову пірнув у темряву.

Я ледь відчував як мене поклали на ті гілки, сильно пахло хвоєю і свіжозрубаним деревом. Мене тягли кудись, я все хотів спитати куди, але завія так приспала, що я лише глибше поринув у сон. Там було тепло, затишно, ніби я знову сидів підля Смірени. Я підняв погляд, щоб побачити її усміхнені очі, але натомість побачив батька. Він трохи не вперше по справжньому дивився на мене. Мовчки поплескав по плечу сильною долонею, посміхнувся самими лише очима й простяг мені руку. Я зробив те саме, й помітив шо моя долоня була стиснута в кулак. Батько розтиснув мої пальці без жодного супротиву, витяг звідти маленький камінчик, що дрижав від мого дотику, й викинув його. Тієї ж мити в мене наче гора з плеч впала. Стало так легко! З очей щось закапало, щось гаряче й солоне, щоки запашіли. Батькове обличчя усміхалося мені, а долоні сжимали руку. 

- Того є доля і воля, сину. Тепер, це твоя доля і твоя воля. 

Я випірнув на поверхню на мить, коли з плеча діставали ту кляту стрілу. Від болю перед очима все поплило й зачервоніло. Ще раз, коли мені в рота влили гарячої води. Потім знову темрява.

Коли я прийшов до тями востаннє, ми вже нікуди не рухалися і з неба не сипав сніг, було тепло. Я розплющив очі: моя постіль з гілок опинилася у якійсь халабуді. Трохи роздивившись навколо я дійшов висновку, що це якась покинута хата. Можливо гмурів. Все виглядало занедбаним, брудним й тхнуло там жахливо, а скрізь чорні від сажі вікна не було нічого видно. Мене поклали прямо біля ватри і я деякий час з насолодою дивився на вогонь. А потім почув голоси, які не надто дружньо перемовлялися між собою:

- Тепер вам не потрапити до Гасарду.

- Через Залу Семи Доріг - ні, але є ж інші проходи. 

- І вони так само можуть бути під охороною цього велетня, - зауважив Родосвіт. - І його посіпак.

- Можуть, - неохоче погодився Долган. - тож доведеться бути обережними. 

- Вам краще так не ризикувати. Не лізти в підземелля.

- Гмури не бояться підземель. Ми дамо собі ради, склавосе. Не хвилюйся за нас.

- І в думках не було. Лише тільки трохи переймаюся через те, що інші вельмишановні гмури ще не скоро довідаються, чому їх охоронці не повертаються зі змін у підземеллях. Ви маєте попередити їх! Їх усіх! І якщо ви поткнетеся до наступного підземного проходу - де гарантія, що вас там не вб’ють?!

Гмури сопіли й кряхтіли, проте мовчали, і на деякий час запала тиша. Мені вдалося знову задрімати і прокинутися, коли я почув голоси знову:

- Ми підемо до Gaud Pthag, Пустельної Паланки на півдні. Підемо верхом. Якщо завія не посилиться й у горах не зійшли лавини, то маємо дістатися туди за седмицю-другу. А там…буде видно.

Родосвіт мовчав, але я відчував, йому полегшало. 

- Добре, добре. І ви попередите усіх про те, що сталося тут. Гмури мають знати, що коїться на їх землях.