Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

- Ще б самим зрозуміти, що там сталося, - пробурмотів Миртаг.

- Невже не достатньо того, що ми бачили?! Що прохід відчинено, я гадаю тим здоровецьким велетнем, Гасард більше не є безпечним! Той велетень змовився з Едасу й ті переправляють немертвих з Дарте Веліа у Склавіну!

- Справи людей не дуже обтяжують гмурів, правду кажучи.

- А те, що вбивають звичайних гмурів, обтяжує шановне панство?

Замість відповіді гмури засмолили довгезні люльки. Більше ніхто не розмовляв і я знову задрімав, а як очуняв, то мене якраз збиралися будити. 

- Бестуже, - тихо покликав мене брат.

Гарячі руки змінили пов’язку на моєму холодному як лід плечі. Я розплющив очі і як міг всміхнувся стривоженому Родосвіту. Краєчком ока помітив, що під пов’язкою лежав кровоспинний мішечок. Добре, що той подіяв. 

Дивно, я лежав біля вогню, але лівій руці й досі було холодно. Дрижаки пробрали мене з голови до ніг. Я з насолодою прийняв у руки маленьке горнятко з кропом і попрохав хриплим голосом:

- Можна мені скриньку?

Мені її одразу ж вручили. Я роздивився: гмури спали з іншого боку від ватри, стиха похропуючи, а Родосвіт залишався на варті й пильнував мене. 

Я дістав з бокового відсіку крихітну пляшечку. Відкупорив її і простягнув братові.

- Що це?

- Золотарник, відьомчий горіх. Це масло. Крапни трохи мені під пов’язку, яку накладатимеш. 

Родосвіт дивився на мене й мовчав. Я розтлумачив його мовчанку по своєму.

- В мене ж вже зупинилася кров. Дякую, що промили рану, це було дуже доречно. Тепер потрібно аби вона загоїлася без наслідків. А скільки часу мене…

- Два дні.

Брат так само мовчки виконав все процедури, а коли скінчив, то дістав нам по шматку в’яленого м’яса. Але ще до того як ми доїли, його прорвало:

- А тепер розповідай, що то було.

- Якщо ти маєш на увазі того чортового велетня у печері, то гадаю це був якийсь страшний чаклун, і не людина. Бо я не можу повірити в те що, люди здатні на таке. І…ти ж бачив його - такий бурмило!

- Ні, я взагалі-то про те, що ти там накоїв.

Обличчя запашіло барвами, але все що я міг відповісти на те було:

- Ну, ми опинилися у небезпеці. Тож, бий або біжи. Я обрав бити. Бо біжати нам не було куди.

Родосвіт покачав головою. 

- І як це ти…як це ти знав що робити. 

- А я не знав.

На братовому обличчі промайнув жах і я поспішив додати.

- Ну тобто не до кінця. Я вже запалював вогонь, тому знав що зможу. Зможу, бо не мав вибору. І я…я пригадав як Брамар казав що мене спиняє страх. Але навіть він потьмянів тоді. У ту мить, не було нічого важливішого аніж наш шанс вибратися звідти живими. От і все. Доречі, як ми звідти вибралися?

Настала черга Родосвіта розповідати. Він долив мені ще кропу і присів поруч:

- Твій вогонь звільнив нам прохід назовню. Я відбивався від чортів, а потім бачу: ти не при собі, і стріла та стирчить, з носа кров тече, страшна картина. Я тебе на плече і бігом. Гмури за мною. Ніколи не думав, що скажу це, але я ніколи так не радів завії, що панувала надворі. Ми швидко дісталися лісу, зробили тобі ці ноші й далі помчали бігом. 

За кілька тіней знайшли цей хутір, його покинуто, але, як бачиш, ця домівка вціліла.

- Тут жили склавоси?

Родосвіт знизав плечима і оглядів хату:

- Навряд. Швидше, гмури. Все з каменю, еге ж.

Я кивнув, а брат продовжував:

- Тож ми зупинилися тут, а ти вже на привида скидаєшся. Дістали стрілу, промили рани, сиділи з тобою по черзі, поки не впевнилися, що ти не збираєшся викинути якогось коника.

- А що тепер буде?

Але замість відповіді брат зауважив:

- Не подобається мені твоя рука. Не зігрівається, - він схопив мою кінцівку й стис зледеніли пальці. Я відчував тепло, але рука залишилася холодною.

- То нічого. Потрібен час, щоб загоїти рани. Будь-які. Потрібен просто час, - поспіхом відповів я.

- Сподіватимемося на це. Давай, допивай й полеж трохи, відпочинь. Ще не світанок.

Ранком я прокинувся й навіть відчув, що як міг відпочив. Замість Родосвіта, біля вогню вже поралися гмури. Один смажив дичину, другий - готував якесь зілля й кидав на мене суворі погляди.

- Oh Garst ard Gordden, irh a wacht! - прогримів молодший з гмурів, щойно побачив мене з розплющеними очима, і сунув мені до рук свіжозвареного зілля.

- Що це таке?

- Пий давай, це старовинний рецепт моєї матусі, піднімає на ноги навіть мертвих. Пий, пий. Тобі потрібно стати на ноги, перш ніж той дух тебе знайде.

- Дух? - перепитав я, намагаючись крадькома зрозуміти, що було у тому зіллі на нюх.