Читати книгу - "Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!, Олена Гриб"

***

– Південна мухоїдка. Он там, за каменем.

Чаклунка з сумнівом зиркнула на тонку пошарпану книжечку, яку я тримала в руці, і мовчки зірвала широкий щільний листок, покритий глибокими борозенками. Поклала на долоню, оглянула з усіх боків…

– Скеляста мухоїдка, – винесла вердикт. – Зазублини нечіткі, малюнок прожилків слабо виражений. Наступного разу дивись уважніше.

Я перевела погляд на іншу сторінку.

– Мухоїдки південна, скелястогірна, присинеморська та снігова належать до другої категорії рослин-накопичувачів благословенного срібла, мухоїдка болотяна – до першої, – прочитала розмірено. – То яка тобі різниця, південна чи скелястогірна? Обидві гірші за болотяну.

Мела акуратно прилаштувала листок на розпечений сонцем валун і притиснула меншим камінчиком.

– Південна майже не отруйна, – продемонструвала почервонілі кінчики пальців, – а скелястогірну не рекомендується брати голими руками. Там же примітка є, – кивнула вона на книгу. – В самому низу.

Потрібне місце знайшлося швидше, ніж я очікувала.

– Зміна поведінки, галюцинації, агресія… Треба повертатися!

– Після вживання в їжу. Треба дочитувати речення.

Я згорнула довідник.

– Нічого з першої та другої категорії тут не росте, – нагадала про очевидне. – І від цієї мухоїдки мало пуття. На яке заклинання її вистачить?

– Ну, бородавку вилікує.

– Справді? – Не очікувала, що листок шириною як пів долоні містить так багато чарівного металу.

– Угу. Вона отруйна. – Мела усміхнулася, помітивши моє здивування. – Ще більш ядуча, ніж чистотіл. Капнеш сік – і шкіра чиста. Коли загоїться, – додала, побачивши, що я потяглася до рослини.

Підозрюю, мені не вдалося приховати розчарування. Ми обійшли околиці вздовж і впоперек, проте не знайшли жодної потрібної травинки. Потім збільшили радіус і навіть залізли на скелясту ділянку берега на схід від хутірця – і знову отримали дулю з маком. Тобто кляту мухоїдку, користі від якої нуль.

– Втомилася?

Чаклунка питала чисто із ввічливості. Ще вранці вона заявила, що шукатиме зілля, доки не знайде матеріалів хоча б на одне заклинання. Впевнена, відступу в її планах не було.

«Звісно, втомилася. Я ж не одержима великою метою. Пити хочу. Їсти. І в кущі, та тільки тут немає кущів», – просилося на язик.

– Трішечки. Слухай, пропоную визнати, що ідея провалилася. Якийсь нещасний листочок за чотири години блукань… Воно того не варте.

Мела погодилася надто швидко. Витягла прив’ялий листок, розгладила, потріпала… І викинула.

– Ходімо, – покликала мене. – Тут нічого робити.

Я відчула каверзу. Зазвичай чаклунка так просто не здавалася.

– Га? Ти куди?

Інтуїція не підвела. Мела прямувала вперед, а не вбік Ялівця.

– До кордону. Не бійся, Тає, ці землі безлюдні, зате там будь-яка рослина містить у десятки разів більше срібла, ніж перша категорія.

У мене перехопило подих. Що ще за новини? Вона збиралася дістатись до рудників? До тих самих загадкових копалень у передгір'ях Драконячих гір, де добувають благословенне срібло?!

– Сойла немає, охорона в такі далі не заходить, – переконувала Мела, – а на випадок Барра є ти. Не бійся! До ранку повернемося.

Часом її ентузіазм межував із божевіллям.

– Нормальним людям треба їсти та спати, – вимогливо нагадала я.

– Поки повернемось на хутір – втомимося.

– А завтрашній день чим тобі не догодив?!

– Тим, що для когось він може не наступити! – Мела теж зірвалася на крик. – Не бачиш, які всі напружені? Косяться одне на одного, а самі ввічливі, наче на аудієнції в королівському палаці! Ілона два дні не називала Медора Хрюком. Еньєра дратують її загравання з Велном, але він скрипить зубами і мовчить. Лілея стала такою послужливою, що аж страшно. Брен сидить в окремій халупі, аби ні з ким не зустрічатися. Тає, ти ж не забула, що один із них убив людину? Влаштував пожежу! Зачарував візника!

Я зіщулилася, незважаючи на спекотну пору. Уявила, що вбивця бродить поблизу, почуваючись володарем світу. В нього є чарівне срібло, йому можна радіти життю. А для нас настала чорна смуга.

Думаю, чаклунку це турбувало ще більше, ніж мене. Вона звикла до магії. Без неї Мела – як черепаха без панцира. З іншого боку, в Борсуках вона чудово обходилася без заклинань.

– І Лілея постраждала, – додала я ще один гріх нашого маніяка. – У Трісковнику на неї чимось подіяли.

Чаклунка насупилась:

– Навряд чи. Я багато думала про той випадок. Він… Як би сказати… Безглуздий.

Я через силу розсміялася:

– Шукаєш сенс у вчинках навіженого вбивці?

– Усьому є причина. Навіть маніяки обирають жертв не просто так. Поки що потерпілі – місцеві чоловіки із поганим характером. А Лілея – це…