Читати книгу - "Сім смертей Евелін Гардкасл, Стюарт Тертон"

Проте ці звуки більше не справляють на мене враження, тому що я вже не вірю, що моя подруга повернеться. Протягом першої години свого чатування я запевняв себе, що вона просто намагається знайти Евелін, яка саме повернулася після прогулянки з Беллом. За дві години я вирішив, що їй довелося поратися по господарству, виконуючи якісь доручення — цю теорію я намагався обґрунтувати, пригадуючи, як минав її день, коли ми зустрічалися в колишніх моїх утіленнях. Вона згадувала, що спершу зустрілася з Ґолдом, потім перестріла Дербі в лісі, а відтак Денса й уже потім прийшла по мене на горище. Після цього вона перший раз поговорила з дворецьким, коли його в кареті везли до сторожівні, а відтак залишила Беллові записку в будинку стайничого й вирушила шукати Рейвенкорта в його покоях. Потім знову поговорила з дворецьким, але наступного разу я побачив її вже після того, як Лакей напав на Денса ввечері.

Отже, упродовж шести днів вона зникала кудись по обіді, а я цього й не помітив.

Тепер, коли я вже третю годину сиджу в цій кімнаті, а на шибки тисне темрява, я переконаний, що Анна в біді й що якимось чином до цього причетний Лакей. Я бачив її з ним, тому знаю, що вона жива, але ця думка не дарує аж такого полегшення. Хай там що Лакей утнув з Ґолдом, той у результаті збожеволів, і мені несила думати, що Анна зазнає таких самих катувань.

Стискаючи в руці рушницю, іду кімнатою, намагаючись випереджати власний страх бодай на крок, аби встигнути укласти якийсь план до того, як він мене наздожене. Найпростіше — чекати тут, у сторожівні, знаючи, що врешті-решт Лакей прийде вбивати дворецького. Але таким чином я згаю години, які мені конче потрібні для того, щоб розслідувати вбивство Евелін. І який сенс тоді рятувати Анну, якщо я взагалі не зможу витягти її з Блекгіту? Хай навіть я у відчаї, але спершу треба зустрітися з Евелін, сподіваючись на те, що, поки я дам цьому раду, Анна зможе про себе подбати.

Дворецький стогне й розплющує очі.

Якусь мить ми просто дивимося один на одного. Він — спантеличено, я — винувато.

Якщо я залишу їх з Ґолдом без захисту, то приречу їх на смерть і божевілля, але іншого вибору я не бачу.

Коли дворецький знову засинає, я кладу рушницю з ним обіч на ліжко. Так, я бачив, як він помер, але я не можу так просто відступитися. Сумління вимагає, щоб я дав йому бодай якусь нагоду захистити себе. Принаймні малесеньку нагоду.

Підхопивши плащ зі стільця, я йду до Блекгіту, не озираючись.

У спальні Евелін такий самий безлад, як тоді, коли я був тут востаннє, вогонь у каміні ледь жевріє, у його світлі майже нічого не роздивитися. Укинувши кілька дровин, я беруся обшукувати кімнату.

Руки тремтять, але цього разу не через хтивість Дербі, а через моє власне хвилювання. Якщо я знайду те, що шукаю, то дізнаюся, хто винний у смерті Евелін. І тоді свобода буде на відстані простягнутої руки…

Дербі вже обшукував кімнату, але в нього не було ані Рештонового досвіду, ані його вправності. Руки констебля одразу намацують можливі сховки за шафками та в остові ліжка, я простукую підлогу, намагаючись відшукати незакріплену мостину.

Але нічого не знаходжу.

Нічого немає, порожньо.

Роззираюся, нишпорю поглядом по меблях, видивляючись щось, що міг проґавити. Я знаю, що моє припущення щодо самогубства має єдине пояснення, решта будуть безглуздими.

І саме тоді мій погляд зупиняється на гобелені, за яким приховано двері, що сполучають кімнату Евелін зі спальнею Гелен. Беру гасову лампу й іду туди, а відтак обшукую сусідню кімнату.

Нарешті, уже майже полишивши надію, я піднімаю матрац на ліжку й натикаюся на бавовняну торбинку, прив’язану до однієї з поперечин.

Розв’язую її й бачу всередині зброю. Аж дві штуки.

По-перше, нешкідливий стартовий пістолет, завсідник будь-яких сільських змагань. По-друге, чорний револьвер, який Евелін забрала з кімнати матері. Той самий, який був у неї в лісі сьогодні вранці і який увечері вона захопить із собою на цвинтар. Він заряджений. У барабані бракує одного набою. Також у торбинці лежить слоїчок з кров’ю й маленький шприц із якоюсь прозорою рідиною.

Серце в мене заходиться.

— Я мав рацію, — шепочу я.

Шурхотіння запони рятує моє життя.

Протяг з відчинених дверей торкається моєї шиї за мить до того, як за спиною лунають кроки. Гепаюся на підлогу й чую, як ніж розтинає повітря. Перекочуюся на спину, вихоплюю револьвер саме вчасно, щоб побачити, як Лакей зникає в коридорі.

Дозволяю собі опустити голову на мостини, кладу пістолет на живіт і дякую своїй щасливій зірці. Якби ж то я зважив на завісу миттю пізніше, мені був би амінь. Дозволяю собі відхекатися, потім зводжуся, кладу назад до торбинки зброю й шприц, а от склянку з кров’ю забираю із собою. Обережно виходжу зі спальні, питаю в челяді про Евелін. Нарешті хтось підказує мені, що вона в бальній залі. Звідтам лунає гучний цокіт молотків — це будівельники завершують споруджувати сцену. Двері до саду розчахнуті, щоб вивітрилися сморід фарби й пилюка, покоївки гають молоді роки, наяложуючи підлогу.

Помічаю Евелін біля сцени. Вона розмовляє з диригентом. Дівчина й досі в зеленій сукні, у якій була вдень, але Мадлен Обер уже стоїть у неї за спиною з повним ротом шпильок і квапливо намагається зібрати локони в ту зачіску, яка буде в неї сьогодні ввечері.

— Міс Гардкасл! — гукаю я, наближаючись до неї.

Подарувавши наостанок диригента дружньою усмішкою й лагідно потиснувши його руку, вона озирається.

— Звіть мене Евелін, будь ласка, — каже вона, простягаючи мені руку. — А ви?..

— Джим Рештон.

— А, так, поліціянт, — каже вона, і усмішка зникає. — Чи все добре? Щось ви наче схвильовані…

— Я не звик до всього цього світського шарварку, — кажу я. Легенько потискаю її руку, з подивом зазначивши, яка вона холодна.

— І чим можу допомогти, містере Рештон? — цікавиться вона.

Голос у неї відчужений, майже роздратований. Я почуваюся розчавленою комахою, що прилипла до підошви бального черевичка.

Так само, як Рейвенкорт, я вражений