Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

Ми йшли і шли полем з лілій, а воно все ніяк не закінчувалося, а Арден все потрохи сповільнював крок. Наче йти йому було майже важко, наче він намагався приховати це від мене, тільки сильніше стискаючи мою долоню. 

Зрештою я помітила вдалині клаптик трави без квітів. Чи не трави – варто було підійти ближче, як виявилося, що то була ковдра, розкинута прямо на землі. На ній примостився кошик і пляшка. 

– То ти з самого початку планував привести мене сюди? – запитала я, намагаючись натягти на лице посмішку. Все в Арденові показувало мені, що він зовсім не горить бажанням говорити про свій стан. І хто я, зрештою, була така, аби розпитувати? 

Арден тільки махнув головою, відкидаючи свій плащ та мою теплу куртку. Я ж тим часом взялася за пляшку вина та два келихи й відкоркувала її давно відпрацьованим рухом.

За кілька митей мовчання чоловік нарешті тихо витиснув:

– Я ще… ще ніколи й нікого сюди не приводив. 

І знову у його голосі – біль та туга, і мені навіть не потрібно було гадати, аби зрозуміти, чого вони стосувалися. Тепло у грудях, яке вже почало розростатися не від вина, а від цього вечора, перетворилося на гострий клубок, що пік не гірше за жаринку. І як я могла боротися з жінкою, що навіть вже не була жива?.. 

Втім, я все ж поклала долоню Арденові на плече. 

– Дякую. За те, що привів мене сюди, – я глитнула, намагаючись добрати слова. Арден дивився в небо – але насправді, певно, загубився у собі. Зорі зблискували так яскраво, наче опинилися раптом на кілька сотень світлових років ближче, ніж мали б. – Я справді це ціную. 

Що ще сказати, я й не знала. В голові роїлися десятки запитань, і всі з них зовсім не пасували до цієї ночі й цієї миті. Що сталося між ним та Стефані? Чому він втікав і з Зимового замку, і зі столиці? Ким була та дівчина, від дуелі за кохання якої він відмовився? 

Зрештою я запитала щось зовсім інше:

– Ардене, ти… Ти в порядку? 

Чоловік повернув до мене голову так різко, наче ось щойно згадав, що я поряд з ним. Запустив руку у волосся, розхристуючи зачіску, і підняв келих з вином. 

– Зараз – якнайкраще. У такій прекрасній компанії інакше бути й не може. 

Я знала, що в мене почало червоніти лице, але однаково скривилося. Це були просто лестощі, а справжньої відповіді він так і не дав. 

– Ти здаєшся втомленим. І щодня більше, – знову спробувала я, торкаючись рукою трави поряд. Вона точно була справжня – хоча я й не знала, чому у цьому взагалі сумнівалася. 

Тепер скривився чаклун. 

– Столичні справи. Де б я не був, обов’язки лорда наздоганяють. 

– А я думала, що обов’язки лорда – це тринькати гроші та розважатися на балах, – бовкнула я. 

Посмішка Ардена стала трохи щирішою. 

– Це я теж вмію. В юності, правда, розважався частіше. А ось після смерті батька… – він тяжко зітхнув, а я принишкла. Іноді розмови з Арденом здавалися мені ходьбою по мінному полю – навіть найневинніша, на перший погляд, тема могла зачепити безодню смутку. – Тоді довелося перейняти обов’язки графа. Часу на розваги лишилося не так багато. Та й бажання розважатися також. 

– А ось це ти дарма, – похитала я головою. Келих мій вже спорожнів, тож я наповнила його вдруге. – Трудоголізм ще нікого до добра не доводив. 

А ось до чого він доводив – так це до самотньої смерті в себе у квартирі через звільнення. Бо крім роботи в житті, виявляється, нічого по-справжньому й не було. Втім, цього говорити я, звісно, не стала. 

– Хто б говорив! – Арден відкинувся на лікті. Він начебто видивлявся щось у небі – чи не обіцяних драконів? Я починала думати, що ті слова – це просто жарт, якого я не зрозуміла. Не міг цей вечір стати ще більш дивовижним, ніж вже є зараз. – Я не бачив ще жодного разу, аби ти справді відпочивала! Навіть на своїх же вакаціях. 

Я відвела очі. Відверто кажучи, відпочинок справді був посередній – я носилася містом у дорученнях пані Циндри, відбирала кухарів, допомагала Ейвор на кухні (таємно від Ардена та леді Елмор), і ще ця зустріч з Кіріаном Лор’єном… Від однієї згадки про срібноволосого чоловіка щось у грудях стиснулося – певно, у передчутті. 

Та визнавати Арденові, що я змарнувала влаштований ним відпочинок, я не збиралася. 

– Але ж я тут зараз. Відпочиваю із тобою. 

Арден ще раз долив вина у мій келих та відкрив кошик – з сиром, виноградом, закусками та ще однією пляшкою вина. Перша вже спорожніла на дві третини, і я відчувала, що у голові приємно запаморочилося. 

– Ардене, – почала я раптом. Від вина в голові стало чомусь ясніше, ніж будь-коли. – А чому ти зі Стеф–м-мм!

Я замимрила в Арденову долоню, яку проклятійник притиснув мені до рота. Він же другою рукою приклав палець до губ, а тоді перевів його вгору, на небо. Я повільно підняла очі, і тут зраділа, що Арден все ще затискав мені рота – бо я б точно закричала. 

Прямо над нами звивалися, як величезні змії, вони. Дракони.