Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

— Нам час іти, Маріхен, — перебиває його Тьяден і підводиться.

Козоле силою садовить його назад:

— Посидь, котику. Що ж він розповідав вам, фройляйн?

Маріхен виглядає як уособлення довіри. Вона кокетливо поглядає на Віллі.

— Ви і є пан Гомеєр? — Віллі розкланюється перед ковбасним магазином. — То це вас він рятував? — каже вона. Тьяден починає соватися на своєму стільці, ніби сидить на мурашиній купі. — Невже ви встигли забути?

Віллі торкає свою голову:

— У мене, знаєте, була після цього контузія, а це згубно діє на пам'ять. Я, на жаль, багато чого забув.

— Врятував? — затамувавши подих, перепитує Козоле.

— Маріхен, я пішов! Ти йдеш чи залишаєшся? — питає Тьяден.

Козоле міцно тримає його.

— Він такий скромний, — підсміюється Маріхен і при цьому аж світиться від задоволення, — але ж він один убив трьох негрів, коли вони сокирами збиралися зарубати пана Гомеєра. Одного з них — кулаком.

— Кулаком, — глухо повторює Козоле.

— Решту — їхніми ж сокирами. І після цього він на собі приніс вас назад. — Маріхен поглядом оцінює сто дев’яносто сантиметрів зросту Віллі й енергійно киває своєму нареченому: — Не соромся, котику, чому б і не згадати про твої подвиги.

— Справді, — підтакує Козоле, — чому б і не згадати.

Десь хвилину Віллі замислено дивиться Маріхен в очі:

— Так, він чудова людина. — І киває Тьядену: — Давай вийдемо на хвилинку.

Тьяден нерішуче встає. Але Віллі не збирається робити нічого поганого. Через деякий час вони попід руку повертаються назад. Віллі нахиляється до Маріхен:

— Отже, вирішено, завтра ввечері я у вас на гостині. Адже я повинен ще віддячити вашому нареченому за те, що він врятував мене від негрів. Але і я одного разу врятував його, був такий випадок.

— Справді? — дивується Маріхен.

— Колись він, можливо, вам про це розповість.

Віллі посміхається. Полегшено зітхнувши, Тьяден відчалює разом зі своєю Марїхен.

— Справа в тому, що в них завтра забій, — починає Віллі, але його ніхто не слухає. Ми занадто довго стримувалися і тепер регочемо, як ціла стайня голодних коней. Фердинанда ледь не розриває на шматки від реготу. Тільки через деякий час Віллі вдається нарешті розповісти нам, які вигідні умови виторгував він у Тьядена на отримання кінської ковбаси.

— Він тепер у моїх руках, — говорить Віллі зі самовдоволе-ною усмішкою.

V

Я цілий день сидів удома, намагаючись узятися до якоїсь роботи. Але з цього так нічого й не вийшло, і ось уже цілу годину я безцільно блукаю вулицями. Проходжу повз «Голландію». «Голландія» — третій ресторан зі спиртними напоями, відкритий за останні три тижні. Наче мухомори, на кожному кроці виростають серед сірих фасадів будинків ці заклади з яскраво розфарбованими вивісками. «Голландія» — найбільший і найвишу-каніший із них.

У світлі скляних дверей вартує швейцар, схожий трохи на гусарського полковника, а трохи на єпископа, величезний чолов'яга з позолоченим жезлом у руках, Я вдивляюся пильніше, і тут раптом уся єпископська поважність злітає з нього, він тицяє мені в живіт своєю булавою і сміється:

— Привіт, Ернсте, опудало горохове! Коман са ва, як кажуть французи?

Це унтер-офіцер Антон Демут, наш колишній кашовар. Я за всіма правилами віддаю йому честь, бо в казармі нас учили, що честь віддається мундиру, а не тому, хто його носить. Уніформа Демута дуже високої якості й варта того, щоб принаймні виструнчитися перед ним.

— Моє шанування, Антоне, — сміюся я. — Скажи відразу, щоб не говорити про дрібниці: жратва є?

— Є, друже! — відповідає Антон. — У цьому чудовому місці працює і Франц Ельстерман. Кухарем!

— Коли зайти? — питаю я; останнього повідомлення цілком достатньо, щоб зрозуміти ситуацію. На всьому французькому фронті ніхто не вмів так «проводити реквізицію», як Ельстерман і Демут.

— Сьогодні після першої ночі, — відповідає, підморгуючи, Антон. — Через одного інспектора інтендантського управління ми отримали десяток гусей. Крадений товар. Можеш не сумніватися, Франц Ельстерман піддасть їх невеличким попереднім операціям. Хто може стверджувати напевно, що в гусей не буває війни, на якій вони, скажімо, позбуваються ніг?

— Ніхто, — погоджуюсь я і питаю: — Ну, а як тут справи?

— Щовечора купа народу. Хочеш глянути?

Він ледь-ледь відсуває портьєру. Я заглядаю в щілинку. М'яке, тепле світло розлите над столами, синюватий сигарний дим стелиться у повітрі, килими, поблискує фарфор, віддзеркалює срібло. Біля столиків, оточені юрбою кельнерів, сидять жінки й поряд із ними чоловіки, які не пітніють і не соромляться, а із завидною самовпевненістю роблять замовлення.

— Що, брате, з такою непогано було би потанцювати? — питає Антон і жартома штурхає мене в бік.

Я не відповідаю; цей багатобарвний уламок життя, оточений легенькою хмаркою диму, дивно розворохобив мене. Мені здається чимось нереальним, майже сном, те, що я стою тут, на темній вулиці, в сльоту, під мокрим снігом, і дивлюся в щілинку на цю картину. Я полонений нею, хоча усвідомлюю, що це, ймовірно, просто купка спекулянтів смітить грошима. Але ми надто довго не вилазили з бруду окопів, і тепер у нас мимоволі спалахує деколи гарячкова, майже божевільна жага розкоші та блиску, адже розкіш — це безтурботне життя, а якраз його в нас ніколи не було.

— Ну що? — питає мене Антон. — Непогані кішечки, правда? Таких би собі в ліжко?

Я відчуваю себе повним ідіотом, але цієї миті не знаю, що відповісти. Ця манера, у якій я сам, не замислюючись, ось уже кілька років розмовляю, видається мені раптом грубою та огидною. На моє щастя, Антон несподівано застигає, прибравши поважного вигляду: до ресторану під’їхав автомобіль. З машини випурхнула струнка жіноча постать; злегка нахилившись уперед і притримуючи на грудях шубку, жінка прямує до дверей; на блискучому волоссі — щільно прилеглий золотий шолом, коліна зведені, ніжки маленькі, обличчя витончене. Легка та гнучка, вона проходить повз мене, овіяна ніжним, терпким ароматом. І раптом мене охоплює шалене бажання пройти разом із цією напівдитиною через двері, опинитися у приємній, випещеній атмосфері цих приглушених кольорів і світла, рухатися безтурботно в цьому світі, захищеному стіною кельнерів, лакеїв і непроникною плівкою грошей, далеко від злиднів і бруду, які протягом багатьох років були нашим хлібом насущним.

Цієї хвилини я, мабуть, схожий на школяра, тому що в Антона Демута виривається смішок, і він, підморгнувши, підштовхує мене в бік:

— Навіть якщо вони вбрані в самі шовки й оксамити, в ліжку це нічого не міняє.

— Звичайно, — погоджуюся я і додаю якусь непристойність, щоб приховати від Антона свій стан. — Отже, до першої, Антоне!

— Так точно, старий, — поважно відповідає