Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

Бреду далі, глибоко засунувши руки в кишені. Під ногами хлюпає мокрий сніг. Роздратовано розкидаю його. Що б я робив, якби опинився насправді поряд із такою жінкою за столиком? Лише мовчки пожирав би її очима, і все. Я навіть не міг би їсти від збентеження. Як важко, мабуть, провести з таким створінням цілий день! Постійно, весь час бути напоготові! А вночі? Тут я вже зовсім розіубився б. Правда, мені доводилося мати справу з жінками, але я вчився цієї науки в Юппа та Валентина, а з такими вишуканими дамами, напевно, зовсім не це потрібно.

У червні 1917 року я вперше був у жінки. Наша рота квартирувала тоді в бараках. Був полудень; і ми вовтузилися на лузі, бавлячись із двома цуценятами, які причепилися до нас дорогою. Настовбурчивши вуха й поблискуючи шовковистою шерстю, собаки гралися у літній високій траві, небо синіло, і війна, здавалося, відсунулася далеко.

Раптом із канцелярії примчав Юпп. Собаки кинулися йому назустріч, високо підстрибуючи. Він відіпхнув їх і крикнув нам:

— Отримано наказ: сьогодні вночі виступаємо!

Ми знали, що це означає. День у день із заходу долинав гуркіт артобстрілів; там тривав великий наступ; день у день повз нас проходили полки, повертаючись із передових позицій, і коли ми намагалися розпитати якогось солдата, як там, він лише мовчки махав рукою, похмуро дивлячись уперед: день у день вранці котилися повз нас вози з пораненими, і день у день ми рили вранці довгі ряди могил.

Ми піднялися. Бетке і Весслінґ попрямували до своїх ранців узяти поштового паперу. Віллі й Тьяден побрели до похідної кухні, а Франц Ваґнер і Юпп почали вмовляти мене сходити з ними в бордель.

— Послухай, Ернсте, — говорив Ваґнер, — ти ж повинен нарешті дізнатися, що таке жінка! Хто знає, можливо, завтра від нас уже нічого не залишиться: там, кажуть, підвезли цілу колону свіжої артилерії на нас. Нерозумно вирушати на той світ незайманим.

Прифронтовий бордель знаходився у маленькому містечку, на відстані години пішки. Ми отримали перепустки, але змушені були досить довго чекати, бо на передову вирушали ще й інші полки, і всім хотілося урвати наостанок від життя все, що можна. У маленькій тісній комірчині ми здали наші перепустки. Фельдшер оглянув нас, впорснув нам по кілька крапель протарголу, черговий фельдфебель повідомив, що це задоволення коштує три марки і що, зважаючи на великий наплив охочих, більше десяти хвилин затримуватися не можна. Потім ми вишикувалися в чергу на сходах.

Черга посувалася повільно. Нагорі грюкали двері. Коли хто-небудь виходив, лунало: «Наступний!»

— Скільки там корів? — запитав Франц Ваґнер в одного сапера.

— Три, — відповів той, — але вибирати не доводиться. Якщо не пощастить, отримаєш чиюсь бабусю.

Мені ледь не стало погано на цих сходах, у напруженій, затхлій атмосфері, насиченій випарами зголоднілих солдатів. Я охоче втік би — вся моя цікавість давно зникла. Але я боявся, що мене засміють, і тому залишився і продовжував чекати.

Нарешті підійшла моя черга. Повз мене, спотикаючись, пройшов мій попередник, і я опинився в низькій і похмурій кімнаті, такій убогій і пропахлій карболкою і потом, що мене майже здивувало молоде листя липи за вікном, у якому бавилися сонце і вітер. На стільці стояла миска з рожевою водою, у кутку — щось на зразок похідного ліжка, вкритого подертою ковдрою.

Жінка була товста, в одній коротенькій прозорій сорочці. Вона лягла, навіть не подивившись у мій бік. Але оскільки я так і продовжував стояти, вона нетерпляче озирнулася, і тоді на її схожому на мочалку обличчі майнула тінь розуміння. Вона побачила, що перед нею хлопчик.

Я просто не міг, мене всього трусило, я задихався від огиди. Жінка зробила кілька жестів, щоб розворушити мене, кілька потворних, огидних жестів, хотіла притягнути мене до себе і навіть посміхнулася приторно й манірно. Вона могла викликати лише співчуття: зрештою, вона була лише жалюгідною солдатською підстилкою. Бували дні, коли вона обслуговувала по двадцять-тридцять солдатів за день або й більше. Поклавши гроші на стіл, я швидко вийшов геть і кинувся бігом по сходах.

Юпп підморгнув мені:

— Ну, як?

— Супер! — відповів я тоном досвідченого розпусника, і ми зібралися йти. Але нам довелося попередньо знову побувати у фельдшера й отримати ще одну порцію протарголу.

І це називається любов’ю, думав я, приголомшений і знесилений, збираючи речі в похід, — любов’ю, якою наповнені всі мої книги вдома й від якої я стільки чекав у своїх неясних юнацьких мріях! Я згорнув шинель, згорнув плащ-намет, отримав патрони, і ми рушили. Я йшов мовчки та з сумом думав про те, що від усієї моєї крилатої мрії про любов і життя не залишилося нічого, крім гвинтівки, товстої повії та глухого гуркоту грому на горизонті, до якого ми повільно наближалися. Потім усе поглинула темрява, ми лягли в окопи, прийшла смерть; Франц Ваґнер поліг тієї ж ночі, і крім нього ми втратили ще двадцять три людини.

З дерев бризкає дощ, і я піднімаю комір пальта. Я часто тепер сумую за ніжністю, за обережно та боязко вимовленим словом, за хвилюючим і великим почуттям; мені хочеться вирватися зі страхітливої одноманітності останніх років. Але що було б, якби все це повернулося, якби знову я міг відчути колишню м’якість і далечінь минулого, якби мене покохала якась струнка ніжна жінка, схожа на гнучке юне створіння в золотому шоломі; що було б, якби справді безмежне, захоплююче забуття сріблястого синього вечора поглинуло нас у свій чудовий морок? Чи не спливе тоді в останню мить образ товстої повії, чи не зарегочуть голоси наших унтерів із казарми, які викрикують непристойності? Чи не пошматують і не знищать чисте почуття ось такі спогади, уривки розмов, солдатські жарти? Ми майже ще незаймані, але уява наша зіпсута, і ми навіть не помітили, як це трапилося: ще до того, як ми дізналися що-небудь про любов, нас уже публічно всіх підряд піддавали медичному обстеженню, щоб встановити, чи не маємо ми венеричних захворювань. А затамований подих, нестримний порив, вільний вітер, сутінки, незвіданість, усе, що було, коли ми шістнадцятирічними хлопчиками в миготливому непевному світлі ліхтарів гналися за Аделлю та іншими школярками, — усе це ніколи більше не повториться, навіть якби я й не побував у повії і продовжував думати, що любов — це щось зовсім інше, навіть якби ця жінка не вчепилася в мене і якби я не звідав судоми бажання. Відтоді я завжди був пригнічений.

Важко дихаючи, прискорюю крок. Я