Читати книгу - "Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса"

«Шаворський Вікентій Михайлович, підполковник царськ. сл., 1883 р. народж., заст. нач-ка денікінської к/розв., в 20 р. один з керівників врангел. підпілля (справа Макаревича-Спасаревського)» — так було написано на зворотному боці фотографії розгонистим почерком Олов'яникова, а нижче стояла двічі підкреслена помітка червоним олівцем: «Розшук».

Привітно усміхаючись, зчепивши над столом худі нервові пальці, перед Олексієм сидів материй звірюка!..

Старанно добираючи кожне слово, Олексій доповів йому про приїзд Рахуби та про те, що того поранено під час сутички з блатними.

Два місяці тому Рахуба уже приїздив до Одеси, Шаворський добре знав його.

— Квартира, де зараз полковник, надійна? — запитав він, заклопотано покусуючи верхню губу. — Може, підшукати іншу?

— Не варто турбуватися, — запевнив Олексій. — Господар — мій родич, був раніше в групі Миронова. Крім того, цими днями прийде шаланда з Румунії, полковник поїде. До того часу краще його не тривожити.

— Куди прийде шаланда?

Цього Олексій не знав. Він бовкнув навмання:

— В Лузанівку… чи на Фонтани. Точне місце знає тільки Рахуба.

Шаворський встав:

— Ходімте, не будемо гаяти часу. До він переховується?

— На Карантинній.

— Ви знайдете дорогу в темряві?

— Сюди ж знайшов…

Шаворський наказав Микоші:

— Вийди подивись…

Микоша затупав по сходах.

ЩЕ ОДНА РОЗМОВА

— … Пароплави стоять під парами, війська лише чекають команди, — говорив Рахуба. — Хоч завтра вони готові сісти на кораблі й виступити. Але вони цього, на жаль, не зроблять, Вікентію Михайловичу! Становище зараз зовсім не те, що рік чи два тому. Більшовикам вдалося добитись деякої стабілізації в своєму міжнародному становищі. Тепер для наступу країнам Антанти потрібен серйозний привід…

— В англійських чи, скажімо, французьких підприємців немає приводу для виступу? — з роздратуванням і гіркотою промовив Шаворський. — А націоналізація їхніх підприємств?..

— Кажу вам, цього тепер не досить! Майте на увазі, більшовицька зараза причеплива. І англійці, і німці, і особливо французи пам'ятають сумний досвід вісімнадцятого й дев'ятнадцятого років. Тоді вони разом з експедиційними військами вивезли в свої країни чималу порцію цієї зарази. І, можете бути певні, вона зробила своє діло!

Вони розмовляли в комірці віч-на-віч, щільно зачинивши двері в кухню, де в товаристві Микоші та Золотаренка (Битюга лишили в під'їзді «на сторожі») сидів Олексій, знемагаючи від того, що ця розмова лишиться йому невідома. Спочатку до нього ще долинали окремі слова, а далі він і зовсім нічого не чув: Рахуба і Шаворський перейшли на шепіт.

— Тепер і Англія, і Польща, і Франція, і Німеччина — всі з гнилизною, — вів далі Рахуба. — Повторюю: вони готові виступити хоч завтра, але потрібен привід. Поважний, обгрунтований привід! А привід може бути тільки один: вибух усередині країни! Щоб здійснити його, треба в найкоротший термін об'єднати всі антибільшовицькі сили, незалежно від їх політичного забарвлення. Настає час конкретних дій, дорогий Вікентію Михайловичу! Треба протягом найближчих півтора — двох місяців завершити організаційну підготовку, щоб виступити ще задовго до зимових холодів. Інакше все відсунеться ще нарік, до майбутньої весни, а зайвий рік для більшовиків — це зайва палиця нам у колеса. Ми повинні знати: встигнете ви виоратися з підготовкою повстання до серпня чи ні?

Шаворський покусав верхню губу.

— Щодо Одеси, — сказав він задумливо, — то ми, гадаю, могли б почати вже на тому тижні, якщо нас у достатній кількості забезпечать зброєю. Майже все готове. В катакомбах села Нерубайського зібрано близько тисячі чоловік, налагоджено зв'язок з повстанськими загонами в районах Балти та Бірзули. У самому місті досить густа мережа наших людей. Коротше кажучи, ще трохи — і ми зможемо захопити місто. Але цього, якщо я вас правильно зрозумів, недостатньо для союзників?

— Зовсім недостатньо! — ствердив Рахуба. — Захоплення Одеси годиться як затравка, як підготовка плацдарму, та й усе.

— Але це від нас не залежить.

— Від кого ж?

Шаворський гидливо скривився.

— Від наших теперішніх внутрішніх спільників, — сказав він, зневажливо підкреслюючи останнє слово, — від петлюрівців. Вони знову заворушились на Київщині, і на Полтавщині, і під Єлисаветградом. Але ці пани ніколи не відзначалися ні організованістю, ні особливою кмітливістю. Серед курінних отаманів — гризня за першість: кожен претендує на становище вождя. Про звичайну взаємодію не можуть домовитись.

— Але загони в них є?

— Загони є. І здається, немало. До того ж якщо вони піднімуться, чисельність їх зросте за рахунок заможного селянства. Резерви поки що досить великі. Боюсь тільки, що через нерозумне керівництво все закінчиться місцевими локальними бунтами.

— Важливо, щоб почалося, — сказав Рахуба. — І для цього добре було б прибрати керівництво до своїх рук.

Шаворський промовив злобиво:

— Прибереш, як же! Всі ці Лозовики, Шпаки, Гайові, Цимбалюки та інші «вожді» самі перегризуться і нас загризуть!

— Ви певні?

— На жаль, певен.

— Але можете ви принаймні домовитися з ними про одночасний виступ? — запитав Рахуба.

— Можна спробувати.

— У такому разі домовтесь. Поясніть їм, чорт забирай, що це в їхніх же інтересах! Дізнайтесь про приблизний термін, коли вони зможуть почати, і взагалі про все, що можливо, про їхні сили. І ще візьміть явку і пароль для нашого зв'язкового.

— Ви пришлете когось? — запитав Шаворський.

— Наприкінці місяця пришлемо шаланду: знайшовся спритний ловкач з контрабандистів. Зв'язковим лишиться той парубок, що вас знайшов, Михайленко. Він, до речі, українець і, як мені здається, хлопець розторопний.

Шаворський рвучко підвів голову. Перепитав:

— Вам здається? Хіба він не з вами приїхав?

— Ні. Це небіж мого господаря.

— Чому ж я його не зустрічав? Він уже давно працює в Одесі?

— Недавно, — усміхнувся Рахуба.

— Вибачте, — сказав Шаворський, випростуючись. — Ви що, залучили його в цей приїзд?

— Еге ж.

— Он як… — Шаворський відкинувся до стіни.

Коли він розмовляв з Олексієм у «каптьорці» мадам Галкіної, той, правда, ні разу не сказав, що прибув разом з Рахубою, але це ніби само собою було зрозумілим, пояснюючи і його впевнену поведінку, і той дивний епізод з браунінгом, про який своєму шефу детально доповів Микоша. Тепер усе це набувало зовсім іншого забарвлення в очах Шаворського.

— Звідки він узявся, цей парубок? Хто такий?

— Колишній денікінець, — сказав Рахуба. — Справжнє прізвище — Василенко, вільнонайманий першого сімферопольського полку. Закінчив гімназію. По всіх статтях підхожа людина.

— А на підпільній роботі давно?

— Ні, здається, недавно. Але хлопець з розумом.

— Недавно… — повторив Шаворський і гострими жовтими зубами прикусив верхню губу. — Дивно, дуже дивно…

— Що вам