Читати книгу - "Орієнталізм"

це такий собі бурхливий потік під назвою Схід, потік людей, політичних організацій і рухів, що спрямовуються й стримуються досвідченою та обізнаною рукою Білої Людини; Схід — це «наш» Схід, «наші» люди, «наші» володіння. Розрізнення між елітами й масами з меншою ймовірністю робитимуть британці, аніж французи, чиє сприйняття й політика завжди ґрунтувалися на меншинах і на постійному {319} відчутті духовної єдності, яка нібито існувала між Францією та її колоніальними дітьми. Британські агенти-орієнталісти — Лоуренс, Белл, Філбі, Сторрз, Гоґарт — протягом та після першої світової війни брали на себе як роль експерта-авантюриста-ексцентрика (створену в дев’ятнадцятому сторіччі Лейном, Бертоном, Тестером Стенгоупом), так і роль представника колоніальної влади, чиє місце в самому центрі, поруч із тубільним правителем: серед найвідоміших прикладів можна назвати Лоуренса з Хашимітами, Філбі з династією Саудів. Британське орієнтальне експертне знання формувалося навколо консенсусу й ортодоксії, й суверенної влади; французьке орієнтальне експертне знання в період між війнами було пов’язане з гетеродоксією, духовними узами, ексцентрикою. Тому аж ніяк не можна вважати випадковістю, що двома найуспішнішими кар’єрами того періоду (одна з них французька, друга — британська) були кар’єри Г. А. Р. Ґібба та Луї Массіньйона; інтерес одного з них був зосереджений на понятті Сунни (або ортодоксії) в ісламі, а другого — на майже христоподібній, теософічній постаті суфія Мансура аль-Галладжа. Я повернуся до цих двох великих орієнталістів трохи згодом.

Якщо я в цьому розділі приділив так багато уваги імперським агентам та творцям політики, то це було зроблено для того, щоб акцентувати головне зміщення, яке відбулося в орієнталізмі, в знанні про Схід, у зв’язках з ним, — ідеться про зміщення від академічного до інструментального ставлення. Це зміщення також супроводжувалося зміною в напрямі думок і кожного окремого орієнталіста, якому більше не треба було бачити себе — як бачили Лейн, Сасі, Ренан, Коссен, Мюллер та інші — людиною, що належить до такої собі гільдії, тобто професійної спільноти зі своїми власними традиціями й ритуалами. Тепер орієнталіст став представником своєї західної культури, людиною, яка об’єднує у своїй праці головну дуальність, якої ця праця (незалежно від її специфічної форми) є символічним вираженням: західна свідомість, знання, наука намагаються як охопити найбезкраїші орієнтальні простори, так і помітити найдрібніші орієнтальні деталі. Формально орієнталіст бачить себе в ролі того, хто забезпечує єднання Сходу й Заходу, але він робить це головним чином через утвердження технологічної, {320} політичної та культурної переваги Заходу. Історія в такому єднанні майже нехтується, а то й зовсім відкидається. На неї дивляться як на потік розвитку, як на наративну нитку або як на динамічну силу, що систематично розгортається в часі й просторі, й ця людська історія — чи то історія Сходу, чи Заходу — підпорядковується сутнісній, ідеалістичній концепції Заходу та Сходу. Оскільки орієнталіст відчуває, що він стоїть на самому краєчку провалля, яке розверзається між Сходом і Заходом, він не тільки виголошує надзвичайно узагальнені істини; він також намагається перетворити кожний аспект східного або західного життя на безпосередній знак тієї або тієї географічної половини.

Взаємозаміна в працях орієнталістів, яка відбувається між його експертним «я» і його «я» свідка та спостерігача, детально опрацьована у візуальних термінах. Ось типовий уривок (цитований Ґіббом) із класичної праці Дункана Макдональда «Релігійний напрям думок і життя в ісламі» (Duncan Macdonald, «The Religious Attitude and Life in Islam», 1909):

«Араби показують себе не як люди напрочуд легковірні, а як твердоголові, матеріалістичні, доскіпливі, недовірливі, скептично настроєні щодо власних забобонів та звичаїв, — і все це вони роблять у дивовижно легковажній, майже дитячій манері» 52.

Визначальним дієсловом тут є показують, бо воно дає нам зрозуміти, що араби виставляють себе (охоче чи неохоче) для експертного огляду та аналізу. Велика кількість приписуваних їм означень, що тиснуть на них переважно з позиції тісно поєднаних із ними прикладок, вимушують «арабів» набувати такої собі екзистенційної невагомості; таким чином, «араби» підпорядковуються дуже широкому визначенню, типовому для сучасної антропологічної думки — «по-дитячому примітивні». Макдональд також непрямо стверджує, що для таких описів існує привілейована позиція, зайнята західним орієнталістом, репрезентативною функцією якого є якраз показати те, що слід показати. Всю специфічну історію можна оглянути в такий спосіб, на її гребені або чутливому кордоні, де сходяться Схід і Захід. Комплексна динаміка людського життя — те, що я називав історією в {321} жанрі оповіді, — стає або іррелевантною, або тривіальною порівняно з круговим баченням, у якому деталі орієнтального життя служать тільки для того, щоб зайвий раз підтвердити орієнтальність предмета та західність спостерігача.

Якщо таке бачення в деяких своїх аспектах скидається на бачення Данте, ми все ж таки не повинні пустити повз увагу, що існує величезна різниця між цим Орієнтом і Орієнтом Данте. Тут докази мають бути (і так вони, напевне, й розглядаються) науковими; його родовід (у генеалогічному розумінні) — це європейська інтелектуальна й гуманітарна наука, така, якою вона була впродовж дев’ятнадцятого сторіччя. Крім того, Схід тут не просто якась дивовижа або ворог, або фраґмент екзотики; це — політична актуальність великого й значущого моменту. Як і Лоуренс, Макдональд не може реально відокремити свої репрезентативні характеристики як представника Заходу від своєї ролі вченого. Отже, таке бачення ісламу, тією самою мірою, що й бачення Лоуренсом арабів, передбачає визначення об’єкта через ідентичність особи, яка його визначає. Всі араби-орієнтали мають відповідати тому баченню орієнтального типу, яке було сконструйоване західним ученим, а також специфічності контактів зі Сходом, у яких західноєвропеєць наново осмислює суть Сходу як наслідок свого глибокого відчуження від нього. Для Лоуренса, як і для Форстера, це останнє відчуття породжує також прикре відчуття особистої невдачі; але для таких учених, як Макдональд, воно тільки підсилює орієнталістський дискурс.

І воно ж таки переносить цей дискурс назовні, у світ культури, політики й актуальності. В період між двома війнами, як ми можемо судити, наприклад, із романів Мальро, взаємини між Сходом і Заходом стали водночас широко розгалуженими і якимись тривожними. Ознаки орієнтальних прагнень до незалежності були скрізь: звичайно ж, у пошматованій Оттоманській імперії вони заохочувалися союзниками і, як то абсолютно очевидно з перебігу арабського повстання та наслідків, до яких воно призвело, швидко стали проблематичними. Тепер почало здаватися, що Схід кидає виклик не тільки Заходу в загальному плані, а й його духовності, знанням та імперським амбіціям. Після доброго століття постійного {322} втручання в справи Сходу (та його вивчення) роль Заходу на Сході, який почав самостійно реаґувати на кризи, породжені новітньою сучасністю, стала видаватися