Читати книгу - "Карнавал у Марокко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мабуть, тому, що бачив мене в ель-Бадірі з паном Мерсьє і не знав, чи розповів я йому про ганжу. Певно, хотів убити мене і саме для цього їхав до Сі Омара, але, побачивши нас із Мерсьє, раптом змінив свій план. Арештувати мене й завести все в безвихідь було надійніше… О боже, чому я не відкрився Мерсьє! Тепер він був би на моєму боці, потвердив би, як усе було насправді!»
Мустафа раптом зупинився, вимкнув фари, й Ота пересів у кабіну, забився в самісінький куток, щоб його не було видно, коли на них посвітить, обганяючи, якась машина. Мустафа ввімкнув фари, й Ота помітив, що вони їдуть не по шосе на ель-Бадір, а іншою дорогою, якої він не знав.
— Куди ти мене везеш? Зупини! Мені треба до ель-Ба-Діра!
— Чого? Туди небезпечно, пане.
— Можливо. Але мені треба побачити пана Мерсьє! Я повинен йому щось сказати!
Мустафа загальмував і повернувся до Оти.
— О аллах! Ти хіба не знаєш, що пан Мерсьє мертвий?
— Ох… — видихнув Ота, і в очах у нього раптом потьмарилося. — Що ти сказав? Хто мертвий?
— Пан Мерсьє. Його вбито сьогодні вранці.
— О боже… Їдь мерщій!
Мустафа погнав машину на повну швидкість. Ота вихилився з віконця й дивився на два жовті снопи світла фар. Але кілька хвилин він не бачив нічого, не сприймав нічого, крім повітря, яке било йому в обличчя. Потім праворуч замерехтіли вогні ель-Бадіра. Ота відвернувся. Отже, Мерсьє…
— Не сердься на мене, пане, — озвався Мустафа, дивлячись пильно на дорогу, — але я мушу тобі це сказати. Всі думають, що це зробив ти.
— Що?
— Що це ти вбив пана Мерсьє.
— Я?!
— Так твердять жандарми.
— Але… Навіщо б я…
— Мовляв, пан Мерсьє засадив тебе в тюрму… Крім того… Йому завдали удару по голові. А ти ударом по голові приголомшив жандарма Хабіба.
— Ради бога, зупини! — вигукнув Ота, вискочив із кабіни й почав блювати. Спираючись на машину, він довго витирав з лоба піт. Нарешті знову сів поруч Мустафи.
— Їдь, Мустафо. — Губи його затерпли, стали зовсім нечутливі.
Машина знову застрибала на вибоях дороги.
— Я не вбивав, — насилу вимовив Ота.
— Звісно, ні, пане, — сказав Мустафа. — Інакше я б тебе не віз. Навіть за цих п'ятсот франків.
— Ні, я не вбивав, — повторив Ота. Зуби в нього цокотіли. — І до тюрми мене запроторив зовсім не пан Мерсьє. Мене запроторив туди Лукас.
— Він, пане?
— Так, він! Можеш мені повірити.
— Я тобі вірю, пане.
Потім вони довго мовчали. Машину підкидало на вибоях, і думки у Оти плуталися, змінювали свою форму, але це все одно були ті самі думки, той самий жах, той самий гнів і страх.
— Знаєш, Мустафо, завіщо пан Лукас запроторив мене в тюрму?
Мустафа знизав плечима.
— Ні, ти це теж знаєш! Я не хотів, щоб він виробляв ганжу!
— Ах, — зітхнув Мустафа, — я не таліб, я дурний фелах і нічого в цьому не тямлю. Білі заборонили ганжу, білі й виробляють її. І ненавидять тих, хто їх зрадив. Ні, я нічого в цьому не тямлю й не хочу навіть про це думати. Мені це не подобається. Значно більше мені до вподоби автомобіль. Його я хотів би розуміти. — Він хвилину помовчав. — Мені дуже шкода, що ти їдеш, пане.
— Чому? Через автомобіль?
— Так. І через нього теж. Але не тільки.
Це прозвучало як освідчення в коханні. Трохи смішно й трохи сумно. Та це було ні до чого. Бо ніщо вже не могло розвіяти Отиного гніву й жаху.
5
До Марракеша вони дісталися о пів на дванадцяту. Мустафа зупинив автомобіль перед містом, віддалік од першого ліхтаря, що висів на стовпі в гущавині пальм, і вимкнув фари. Ота вийшов. Хвилину постояв, розглядаючи безлюдну дорогу, яка трохи далі переходила у вулицю і в Гелі, місто серед пальм, місто, де повно жандармів і три поліційних станції. Мустафа теж вийшов з кабіни й почав шпортатись у кишенях, шукаючи сигарету.
— Дай і мені, якщо маєш, — сказав Ота. Вони закурили. — А тепер вертайся. Думаю, що завтра ти все-таки зможеш поїхати до своєї дружини. Ніхто не помітить, що ти кудись відлучався. Сі Омар сьогодні вже напевно не повернеться. І завтра теж.
— Звідки ти знаєш, пане?
Ота гірко посміхнувся. Все було дуже просто. Він знав, що й Лукас не ночує сьогодні вдома і що скоро він туди не повернеться. Якби повернувся, то був би або герой, або божевільний, а цього про нього не скажеш. І про Сі Омара теж! Це справжні пройди, і коли вони сьогодні вранці дізналися, що цей дурень Базіль утік із тюрми, прихопивши з собою ще й пістолет, то не на жарт перелякались і зникли. Перед цим, звичайно, вбили Мерсьє, бо він уже давно наступав їм на п'яти. Досі вони не наважувалися чіпати його — і зробили це тільки тепер, маючи під рукою козла відпущення, на якого можна звернути всю вину. Цей козел, який тепер стоїть отут і боїться Марракеша, цей простачок, який так безглуздо впіймався на їхню принаду. Досить було їм захотіти, — і він уже контрабандист, злочинець і нарешті вбивця. Це він убив Мерсьє, хто ж іще? Хай захищається, хай пояснює, йому ніхто не допоможе — тут є комісар з Тіфніта, який вестиме слідство: «Можете бути певні, панове, це слідство я проведу з усією ретельністю. Цього безіменного лиходія неодмінно спіймаю і викрию! Тим часом, месьє, будьте ласкаві, поїдьте кудись і заховайтеся, бо цей нікчема може повернутись і помститися. А коли ми знову посадимо його під замок, я надішлю вам телеграму…»
— Ні, дома його не буде напевно, Мустафо, — засміявся Ота. Йому хотілося розповісти Мустафі все, що він думав з цього приводу, та, подумавши, здолав себе. Що це дасть? Нічого. І Ота тільки сказав:
— Мустафо, знайди собі інше місце. Тікай від Лукаса! Він займається поганими речами.
— Можливо, — сказав Мустафа. — Але я більше ніде не одержуватиму такої доброї платні, пане. І мені, мабуть, довелося б поїхати ще далі від дружини.
Вони хвилину помовчали.
— Що ж, їдь уже, Мустафо, — сказав Ота нарешті.
— Так, — кивнув головою Мустафа, однак не рухався з місця. — Куди ти підеш, пане?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Карнавал у Марокко», після закриття браузера.